Розділ «Назад. Відтінки чорного»

− Знаєш, − мовив урешті Лісовий, − це я тобі вдячний. Ти навіть гадки не маєш, як сильно я тобі вдячний. Якби ти заразне подзвонила, навіть не знаю, що зі мною було б…

Ого! Його голос звучав серйозно, і я не на жарт налякалася. Щось справді жахливе відбувалося в його житті. І що ж це, виходить, через мене?

Та виявилося, усе значно складніше.

− Мені останнім часом дуже нелегко. Я ж тобі розповідав, як мучуся, коли приходить натхнення. Іноді воно мене виснажує до напівсмерті. Давно вже, правда, такого не траплялося. Я трохи заспокоївся, відпочив. Та зараз, після виходу останнього роману, здається, знову почалося. Ніби дамбу прорвало. Мене так ковбасить, що й не передати.

Так, голос його був дуже втомлений. Я ще на зустрічі помітила, що Денис якийсь пригнічений, але, засліплена своєю образою, не надала тому належного значення.

Мабуть, Аврора з Іллею знову розійшлися. Але ж то не страшно − Метр їм швиденько мізки вправить. Але чому він і досі цього не зробив?

− Я не витримую, Юлечко, − вимовив Денис, і я зрозуміла, що він… плаче. − Нікому не можу розповісти про це, крім тебе. Мене розриває на шматки. Ось зараз, коли ти подзвонила, я саме писав епізод із Дамірою. І от розмовляю з тобою, а в голові крутяться її репліки, яких я не можу спинити. Боюся, що котрусь із них вимовлю вголос і ти ще подумаєш, що я збожеволів.

Хлопець засміявся, та це швидше був істеричний сміх.

− Я стільки сил віддаю творчості, а коли ти тоді подзвонила й почала кричати, я взагалі розгубився. Виходить − ти твориш, знищуєш себе потроху заради мистецтва, а воно, виявляється, нікому не потрібно. Нікому…

− Не кажи такого! − Я вже мало не кричала, бо відчула в його тоні вкрай загрозливі нотки, таке я вже чула одного разу, та зараз самогубчий настрій просто опанував бідолаху. − Ти ж бачиш, що твої твори потрібні. Не знаю, що тоді на мене найшло. Може, я просто розлютилася, що ти не дав мені прочитати роман до того, як він вийшов друком. Але ж він чудовий! Справді!

− То я ж і кажу, що ти мене сьогодні порятувала. Дякую. Хоч не знаю, чи надовго. Мені треба щось робити. Може, до лікаря звернутися? Це ж ненормально − те, що зі мною коїться. Може, це якийсь психічний розлад. Адже таке не в усіх письменників, правда ж?

Ну, що йому сказати? Як заспокоїти? Скажені донори! Доведуть людину.

Зрештою ми домовилися, що йому просто слід відпочити. І хоч як це важко зробити, Денис погодився, що певний час таки спробує не думати про творчість. Я порадила йому десь погуляти чи сходити в спортзал. Він погодився. Здається, мої вибачення були дуже вчасні. І я зраділа не менше за нього, бо з голови ніяк не йшли запитання. А що, якби я не подзвонила? Що, якби мама не прочитала книжку й не відкрила мені очі, не промила мозок? Що, якби я вчинила за своїм звичним сценарієм і не переступила через власні гордощі? Що могло б статися? І хто б у тому був більше винен: скажені донори чи невдячна читачка?

І як він міг таке допустити? Бачив же, що ці двоє знову напосіли на юнака зі ще більшим завзяттям. Що ними керувало тепер? Може, це була своєрідна помста за те, що Денис сам наважився творити, ставлячи цим під сумнів їхній авторитет? Мовляв, хотів писати й малювати? Будь ласка, прапор у руки, тільки на жалійся, що сил бракує.

Метр бачив свавілля Іллі з Авророю, їхню гру наввипередки: хто більше напише чи намалює. Але не втручався. Його так усе втомило, що він просто перестав лізти в життя своїх підопічних. Робіть, що хочете.

Каміла кілька разів пробувала вивести чоловіка з цього апатичного стану, але марно. Зрештою й вона здалася, лише спостерігала збоку, що з того вийде.

Та зараз, стоячи тут, посеред захаращеної Денисової кімнати, зовсім поряд, та все ж не маючи жодної змоги втрутитись і хоч якось допомогти, Метр готовий був віддати все на світі, аби повернути час.

Після розмови з Лією Денис, здається, трохи заспокоївся. Кілька днів навіть мав доволі вмиротворений і спокійний вигляд. Чоловік тоді подумав, що юнак сам упорається, але недооцінив його донорів. Такої наполегливості варто пошукати.

Момент затишшя швидко закінчився, і Дениса знову почали атакувати. Ну чому? Чому Метр не спинив ідіотів? Вони ж насамперед собі рили могилу. Мали б уже вивчити свого реципієнта, знати, що не можна так ним ризикувати, що їхні особисті суперечки й змагання можуть завдати йому шкоди. Але вже пізно. Метр був у Реальності, де не мав влади. І що він зробить? Як виявить свою присутність? Ворухне фіранкою? Скине зі столу олівець?

Навряд чи це спинить категорично налаштовану людину.