Розділ «Назад. Відтінки чорного»

А ще він хотів дати їй послухати мелодію, яку написав уже давно, та не наважувався нікому продемонструвати. Чомусь думав, що, на відміну від хлопців, дівчина її зрозуміє. Музична композиція мала кілька вимірів сприйняття, її не можна просто слухати, у неї треба поринати з головою, цілком віддаючись ритмові. Там, мабуть, і текст не потрібен. Він збіднить музику, відсуне акценти з головного. Тут повинен залишитися тільки інструмент, гітара. Лише гармонія струн і пальців музиканта.

− Де ж це хлопці? − уже починав нервуватися Олег, який заради репетиції скасував побачення, а друзі так нахабно запізнювалися.

Мирон поглянув на годинника. Уже не мало сенсу чекати на них. Якщо й прийдуть, то навряд чи за ті двадцять хвилин, що залишалися до зустрічі з Катрусею, встигнуть пройти бодай одну композицію.

− Мені теж уже треба йти, − мовив юнак. − Катя чекає. Маємо подумати про тексти пісень.

− От тобі й маєш, − Олег уже не на жарт розлютився. − Я, як дурний, жертвую своїм особистим життям, і заради чого? Нікому нічого не треба!

− Заспокойся. Я зіграв тобі нову мелодію. Можливо, ти став першим слухачем геніального твору.

− Ага! − засміявся юнак. − Ти, Мире, від скромності не помреш.

Хлопці ще трохи пожартували, і Мирон пішов, покинувши Олега, який таки вирішив дочекатися товаришів, щоб всипати їм добрячого прочухана за таку безвідповідальність.

Юнак ішов вулицею. Цвіли каштани, у повітрі пливло якесь спокійне блаженство. Він мав іще трохи часу, тому вирішив прогулятися. Катя чекатиме на їхньому звичному місці, у сквері біля пам’ятника Шевченкові.

Підійшовши до світлофора й дочекавшись, коли загориться зелене світло, Мирон упевнено рушив, аж раптом…

Сильна рука схопила його за комір і різко смикнула назад. Червона десятка, не гальмуючи, на величезній швидкості пронеслася за якихось півметра від нього.

Хлопець спершу навіть не збагнув, що сталося. Лише коли поряд почала галасувати й проклинати божевільного водія якась жінка, зрозумів: щойно хтось урятував його від смерті.

Мироновим тілом пробігло щось, схоже на судому. Так, наче хтось пронизав його поглядом. Та поряд, окрім жінки, нікого не було, а вона дивилася в інший бік, туди, де зникло авто, і грозилася кулаком.

Що з ним щойно сталося? Мирон не вірив у дива, та, здається, щойно став свідком одного з них.

Метр стояв на іншому боці вулиці. Так, він бачив Мирона. Не могло бути й сумнівів, що це саме той хлопець, якого він знав (хоч і зовні він виглядав інакше), який тривалий час мешкав у Країні й писав чудову музику для свого реципієнта Світозара. Але що він робив Тут, у Реальності? Зараз він мав би потрапити в аварію й упасти в кому. Але цього не сталося. Чому? Невже йому більше не місце серед творців?

Але як же так? Він же митець. А тепер виходить, Країна його не потребує? Чому? Бо Світозар навчився творити сам?

Метра пробрав холодний піт. Страшна загроза нависла над усіма митцями Нічгорода, Місяцеграда, Лисогірська, Червоної Вежі та решти міст. Отже, щойно реципієнт почне самостійно творити, його донор просто зникатиме, як це сталося з Мироном? Просто розчинятиметься в часі, а разом із ним − усі згадки про нього, усі сліди перебування в Країні?

Країну загрожено.

Хто наступний?

Треба терміново повертатися. Метр уже зрозумів, що сталося. Він уже не міг повернути юнака. Залишалося тільки шукати спосіб порятунку інших, тих, для кого ще не все втрачено…