Розділ «Назад. Відтінки чорного»

Крапка…

Я поставила остаточну крапку, натисла на маленьку дискету в лівому верхньому кутку монітора, щоб зберегти текст, і заплющила очі.

От і все! Мій роман готовий…

Я сказала все, що хотіла. Що могла. Більше додати нічого.

Тобто сказав він, Метр. І я рада, що це йому вдалося. Що він виговорився, вилив свою душу.

Перечитавши останні написані сьогодні чотири сторінки, які стали завершальними в Іоановій історії, я заправила в принтер півпачки паперу й увімкнула друк. Прилад гучно запрацював, і з його черева почали повільно вилазити всі двісті двадцять дві сторінки тексту, набраного чотирнадцятим кеглем шрифтом Times з інтервалом у півтора рядка.

Я вичитувала свій текст потроху щодня, та ще жодного разу не читала цілком. Зробити це збиралася вже не з комп’ютера, а з роздруківок. Я завжди так робила. Не любила читати з монітора. Мало того, що в мене боліли очі, це ще й не дуже зручно. Значно приємніше впасти на ліжко, приготувати собі чашку кави, озброїтися добре нагостреним олівцем і поринути в невідомий і таємничий світ.

Узагалі я більше полюбляла читати книжки. Їм притаманна якась таємничість, яка виявляється в усьому: у шарудінні сторінок, які перегортаєш, у дотикові до палітурки, коли відчуваєш, що цей томик ніби живий, що він дихає, чого не скажеш про текст на екрані комп’ютера чи, скажімо, мобільного телефону. Порівнювати книжку з комп’ютером − це все одно, що порівнювати людину з роботом. Хоч перша й недовговічна, недосконала, непрактична, та її ніщо не замінить, жоден штучно створений механізм…

Я витягла роздруковані аркуші й рівненько склала. Але читати сьогодні не збиралася. Маю трохи перепочити, перетравити написане. Час у мене є, я нікуди не поспішаю. Справу зроблено.

Питання зараз полягало в тому, що далі я маю робити з готовим текстом. У тому, що він досконалий, що не потребує додаткового редагування, я не сумнівалася. Та як його прилаштувати? Як змусити видавців надрукувати роман? Чи просто порозсилати по різних видавництвах, чи відправити на якийсь конкурс? Але це ж стільки чекати! Конкурси − це зазвичай тривалий процес. Надіслати безпосередньо до видавництва? То взагалі невідомо, чи потрапить твір до рук редакторів. А ще ж існує небезпека, що твоє дітище просто можуть вкрасти. Як ти, нікому не відома дівчина, що навіть не тямить до пуття в нюансах українського книговидавництва, зможеш довести своє авторство?

Так, я знала: щойно мій роман потрапить до рук розумного, небайдужого редактора, то неодмінно його зацікавить. Але як переконати того редактора таки взяти цей роман? Тут теж потрібне везіння. Чи йти самій до видавців? Може, це й нахабно, але я мушу видати свою історію. Окрім того, мене не полишало якесь дивне відчуття, що зробити це треба якнайшвидше, що я маю поквапитися.

Чому? Я не знала. Просто знала: роман потрібен читачам зараз.

А може, варто порадитися зі своїми друзями-письменника-ми Танею й Денисом? Вони ж теж із чогось починали. Але цю думку я відразу відкинула. Не хотіла залежати від когось, а ще не хотіла, щоб ці двоє прочитали роман до того, як він вийде друком. А це неможливо. Бо ніхто не захоче брати на себе відповідальність за кота в мішку, тому обов’язково волітиме знати особисто, що то за текст, аби потім не було соромно за свого протеже.

Та й не хочу я від когось залежати.

А ще (і це, певно, найважливіша причина) я боялася, що своїм романом розчарую друзів, особливо Таню, бо дуже вже він досконалий, талановитий. І це я стверджую без особливої скромності, адже написала його не я, тож упевнена, що сама б нізащо не спромоглася на такий шедевр, як і будь-хто інший, за допомоги своїх донорів чи самостійно. Я боялася, що Денис із Танею можуть позаздрити мені. Я б сама позаздрила людині, яка б написала щось подібне.

Тані взагалі було б важко за цієї ситуації. Після карколомного успіху «Подорожі…» вона так і не спромоглася на щось вартісне. І якщо спочатку, на хвилі ейфорії, цього не помічали, то зараз уже потроху починали говорити, зокрема в пресі. Жодні нові, навіть невеличкі твори їй не вдавалися. Знаю, вона їх напевне писала, але знаю й те, що робила дівчина це без допомоги донора, тому нічого путнього з цієї писанини не було.

Як я вже казала, Таня, як і Денис, час від часу спілкувалася зі мною.

Уперше, пам’ятаю, Таня подзвонила мені на мобільний.

− Привіт, Юлю, − почала дівчина. − Це Таня Таміргазіна. Пам’ятаєш мене?

− Авжеж, − відповіла я.