− Я нещодавно розмовляла з нашим спільним знайомим, Деном Лісовим, − одразу перейшла вона до справи. − Він сказав, що ти маєш дуже хороший літературний смак, та й філологічну освіту.
Овва! Хлопець мене ще й рекламує. І чого це вони раптом про мене говорили?
− Я написала одну невеличку повістину й хочу, щоб хтось фахово прочитав її, щось порадив. Денис дуже зайнятий, не хочу його зайвий раз смикати. Може, ти глянеш?
Я погодилася. Не втрималася. Захотілося подивитися, на що ж спроможна людина, яка колись мала змогу творити з допомогою донора. Я вже читала деякі її твори. Ті, ще ранні, у щоденнику, коли щойно постало питання, обирати її моїм реципієнтом чи ні. Так, то були непогані твори. Ще дитячі, наївні, але все-таки пустопорожні, бо не заряджені енергетикою Країни. Та, може, після того, як дівчина отримала досвід співпраці, вона вже й самотужки творитиме краще чи принаймні якось інакше. Це мені й хотілося знати.
Таміргазіна надіслала мені повість поштою. Я тоді не була під’єднана до Метра, тому відразу почала читати.
Шкода, та після перших сторінок я зрозуміла, що цього ні хто не надрукує, не зарадить навіть розрекламоване ім’я. Хоч задумка була непогана. Молодий хлопець шукає себе в цьому світі: опановує різні професії, зустрічається з цікавими людьми, навіть вдається до філософських та релігійних практик. Видно, що Таня плідно попрацювала, створюючи свою повість, опрацювала багато матеріалу, може, навіть консультувалася з фахівцями. Твір, зрештою, непоганий, але чогось йому бракувало, якогось стрижня. Не читався він, не йшов. І хоч мав усе, що наче й потрібно для популярного чтива, − хвацько закручений сюжет, інтригу, вдало змальованих героїв, − проте так і залишався якимось неживим і штучним.
Мабуть, вона й сама це розуміла, бо, коли ми знову зустрілися під час однієї з презентацій у Книгарні, так і не наважилася запитати моєї думки, хоч я бачила по очах, що її це бентежить. Та, певно, на моєму обличчі було написано щось таке, що не дозволило їй поцікавитися. Не хочеться чути гіркої правди. Тому я промовчала, бо не спроможна була на «святу брехню».
Тоді я відчула перед Танею не лише провину, а й сором. За те, що колись заздрила їй, злилася. У мене все ще попереду − вихід книжки (сподіваюся, що й не однієї), миті натхнення, муки творчості, радість від отриманих результатів. А вона вже не може сподіватися на літературний успіх. Тепер я розуміла, на яку муку несвідомо прирекла бідолашну. Якщо вона зуміє змиритися зі своєю роллю, зможе повернутися до звичайного життя: вийти заміж, створити сім’ю, радіти пристойній роботі − і забуде про мистецтво, тоді, може, і проживе свій вік нормально. А якщо ні?
− Мироне, це значно краще.
Хлопець так не думав, але розумів, що не кожен із його товаришів здатен зрозуміти те, що він створює. Ця легка мелодія, яку він щойно награв на гітарі Олегові, своєму найкращому другові, однодумцеві, людині, яка завжди допомагала й підтримувала всі божевільні Миронові ідеї, насправді не була близькою авторові. Але він знав, що саме така музика подобається слухачам. Якщо її майстерно аранжувати, вона має всі шанси стати хітом. Але для цього потрібні кошти. Де їх узяти?
Скільки себе пам’ятав, Мирон не міг жити без музики. Ще в школі згуртував біля себе друзів, які сяк-так володіли музичними інструментами, й організував гурт, який пафосно називав рок-бандою. Олег − один із них. Він непогано давав раду з гітарою, а коли в старших класах, підробляючи на канікулах на будівництві, заробив трохи грошей і купив собі синтезатор, то перейшов на клавішні остаточно. У нього відкрився талант аранжувальника, але створювати щось самостійно він не міг, тому завжди страшенно дивувався Миронові, з якого так і виливалися мелодії. Тому хлопці, попрактикувавшись трохи на хітах своїх улюблених «Nirvana», «Depeshe Mode», «U2», цілком перейшли на власний репертуар.
Спершу це було лише наслідування легендарних гуртів, та потім у музикантів викристалізувався особливий, неповторний стиль, аналогів якому не мала сучасна українська естрада. Та біда в тім, що до тієї естради їм було, як до неба рачки, тому хлопці так і залишалися нікому не відомими музиками, які, може, створювали й геніальну музику, та, на жаль, доступну лише вузькому колу близьких друзів.
У рідному містечку часто лунали на хвилях місцевого радіо їхні «Золота лихоманка», «Остання спроба» і, звісно ж, «Пробач мені востаннє», які так полюбилися слухачам, що часом навіть перехожі наспівували їх, ідучи вулицею. У такі моменти Мирон почувався найщасливішою людиною на землі.
Але чомусь ті твори, які він уважав найкращими, не припадали до смаку невибагливим слухачам, і навіть хлопці з гурту не завжди їх схвалювали, а якщо й виконували, то лише з поваги до його таланту. Та Мирон був певен, ще просто не настав час. Колись його музика таки знайде свого, гідного шанувальника.
Ось і зараз вони з Олегом сиділи в невеличкому напівпідвальному приміщенні, яке слугувало їм за репетиційну, і чекали на двох своїх товаришів, барабанщика Костю й бас-гітариста Володю. Останнім часом Мирон перебував у стані творчого піднесення, тому вони розучували три нові мелодії. Слів до них іще не знайшли. Зазвичай це робив сам Мирон. До вже готової мелодії він підбирав вірш когось із сучасних поетів. Та останнім часом зупинявся переважно на віршах своєї знайомої Катрусі, молодої поетки, яка хоч і не видала ще жодної збірки, та їй пророкували славне майбутнє в літературі. Талановита дівчина писала вкрай провокативні тексти, які дуже пасували до Миронової непростої альтернативної музики.
Уперше він почув її на якомусь музично-поетичному фестивалі. Тоді вони й познайомилися. Прочитавши більше її віршів, зрозумів: це те, що треба! Запропонував співпрацю. Катруся не відмовилася. Так вона й стала автором пісень маловідомого, але талановитого рок-гурту «Ільхам».
− Татарською це означає натхнення, − пояснив Мирон, коли дівчина поцікавилася, звідки взялася така незвична, хоч і дуже красива назва.
Катрусині вірші вдихнули щось нове, свіже у творчість гурту. Талановита музика, якісне аранжування, влучні тексти − таке поєднання обіцяло велике майбутнє.
Мирон плив на хвилях натхнення. Ця нова мелодія, що він щойно награв її для Олега, мусить сподобатися всім. Легка, вона сама просилася, щоб її наспівали, промугикали собі під ніс, навіть не маючи ні особливого слуху, ні голосу.
Сьогодні ж він зіграє її для Катрусі, і вона точно віднайде у своєму записнику якийсь класний вірш, що надасть твору особливого шарму. А може, і напише щось спеціально для цієї музики, щось нове. А ще…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ходіння Туди і Назад» автора Гальянова В.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Назад. Відтінки чорного“ на сторінці 42. Приємного читання.