Розділ «Назад. Відтінки чорного»

Запитання цілком логічне, як на наші стосунки. Денис був доволі відвертий зі мною, а відвертість − за відвертість. Тому я теж часом розповідала йому про деякі інтимні, на мою думку, речі. Зокрема, про те, що часом і я пишу, правда, це лише короткі оповідання. Денис ще сказав, що сам насправді більше полюбляє читати короткі прозові форми, і попросив дати якось почитати. Я пообіцяла, але так і не зважилася. Звісно, я не аж так відкрилася перед ним, щоб розповісти про все, що знала, тобто про справжній процес написання творів, однак про натхнення ми говорили часто, і я погодилася, що іноді й мене навідує такий стан, коли щось ніби мучить, тисне зсередини, просить вилитися на папір. Ми не раз обговорювали суть цього стану. Різні лунали версії: і про вищу силу, руку, що водить нашою, скеровує її; і про те, що письменницький дар − це один із різновидів психічних відхилень чи навіть захворювань. Я жваво дискутувала з Денисом, демонструючи свою ерудицію, з чимось погоджувалася, щось заперечувала, але жодного разу навіть не натякнула на існування Нічгорода, хоча книжка Таміргазіної, у якій вона порушила це питання, таки виникала в наших розмовах. Та Денис (слава Богу) не довго зупинявся на ній, і, видно, таке пояснення людського таланту його не влаштовувало: Танину ідею він уважав дуже цікавою, проте занадто фантастичною.

− Авжеж, я знаю, що таке натхнення, − відповіла я. − Казала ж, що й сама часом пишу.

− Так, знаю. Тому я радше стверджую, а не питаю. Думаю, ти мене зрозумієш. І збагнеш, як це часом важко, коли воно налітає на тебе, мов яструб із небес, хапає у свої пазурі й не відпускає. Коли ти не можеш ні їсти, ні спати, коли тебе ніщо не цікавить, окрім твого твору. Коли ти заплющуєш очі, а перед ними все одно постає картина, а у твоїх вухах звучать слова, речення. А коли ще вони починають сперечатися між собою і ти не знаєш, за що хапатися: за пензлика чи за клавіатуру, то взагалі жах! Усе твоє єство ніби роздирають зсередини. Тобі хочеться кричати: «Годі вже! Відпусти мене! Дай спокій!» − але хтось невидимий усе шепоче тобі, усе малює перед твоїми очима. І ти не можеш спинитися. Не маєш права. Ти боїшся, що він, цей хтось невідомий, образиться й більше не прийде. Що ти тоді робитимеш? Адже ти вже не зможеш інакше жити. Ти мов наркоман, який ненавидить цей свій стан, хоче позбутися його, але водночас обожнює, не може жити без нього. Не може інакше!

Тієї миті я відчула неймовірний Денисів розпач. Він казав усе це, заплющивши очі й затуливши вуха. Хлопець так поринув у свої відчуття, що, здається, забув про моє існування, про мою присутність. Усе це він ніби казав для самого себе. А коли розплющив очі й подивився на мене, то, певно, вирішив, що налякав, бо його тон одразу змінився, став спокійніший, якийсь аж виснажений. Склалося враження, що він щойно пережив катарсис, що очистився, виливши душу й усі свої болі.

− Вибач, − мовив він. − Але іноді мені здається, що мій дар − це насправді моє прокляття. Не знаю, чи надовго мене вистачить. Боюся, що колись моя голова просто лусне або ж я сам…

Тут він замовк, мабуть, злякавшись слів, які щойно ледь не промовив уголос.

Я мовчала. Чим могла його заспокоїти? Я знала причину хлопцевих страждань. Так, стан натхнення не завжди був легкий для реципієнтів, але донори зазвичай жаліли їх і намагалися не виснажувати: дозували роботу над творами, робили перерви між книжками, аби перші могли набратися сил… Та в ситуації з Денисом усе було інакше. Мало того, що він мав подвійний дар − письменника й художника, так іще й парочка донорів дісталася йому просто нестерпна. І куди ж вони в тому Нічгороді дивляться? Невже не бачать, що Аврора з Іллею просто знущаються з хлопця?

Та Денис і сам непростий. У цьому я переконалася, побачивши, як швидко він прийшов до тями після такого емоційного сплеску. Це ж яким сильним треба бути, щоб ще хвилину тому мало не ридати з розпачу, а потім спокійно почати обговорювати свої малюнки, які він підготував для нової книжки?

Я підіграла йому, жваво включившись у розмову. Навіть дала деякі поради. Одна з них так сподобалася Лісовому, що він негайно почав її втілювати, витягши з кишені гелеву ручку.

Але моє хвилювання не минулося. Як добре, що мій донор не такий! І тут же відчула непереборне бажання якнайшвидше опинися за своїм комп’ютером і зі своїм Іоаном наодинці. До мене під’єднувався Метр. А залишалося мені написати зовсім небагато сторінок. Невже я врешті закінчу цей роман?

Як таке сталося? Ніхто не міг просто взяти й зникнути безвісти з Країни. Але хлопця справді ніде не було. Його присутності не відчувалося ні вдома, у Червоній Вежі, де творили всі Музиканти, ні в інших місцях, куди митці час від часу могли навідуватися, якщо мали бажання, ні тепер і тут, у Нічгороді, куди Метр зібрав усіх на нараду.

Такий прецедент не на жарт усіх наполохав. Присутні в Широкій Залі Для Вузьких Засідань напружено гомоніли про щось, не наважуючись звести поглядів на Метра.

Чоловік і сам не знав, що відповісти. І він, і Каміла, і Оксентій щойно намагалися вийти на зв’язок із юнаком, та їм не вдавалося. Ігор, головний координатор Червоної Вежі, сидів сполотнілий біля центрального дзеркала.

− Немає його в Країні, − приречено констатував він.

− Але ж хіба таке можливо? − мовив Симон, який першим виявив зникнення друга, і запитливо подивився на Метра.

Що той мав йому відповісти? Раніше таке справді було неможливим. Але ж факт залишався фактом − Мирон наче в повітрі розчинився.

− А що, як пошукати його в Реальності? − знову мовив Ігор, глянувши на дзеркало в себе за спиною.

Що почалося! Зал ніби вибухнув міріадами голосів, які щось вигукували, сперечалися між собою… І їх можна зрозуміти. Ніхто не міг сам покинути Країну. Ніхто! Досі…

− Заспокойтеся! − не прокричав, а радше прохрипів Метр. − Нам треба порадитися.

«Нам» − це означало, власне, Метрові, Камілі, Оксентію та Ігореві як безпосередньому керівникові зниклого хлопця.