Розділ «Назад. Відтінки чорного»

Тоді й почали в мене з’являтися підозрілі думки: якою ж я маю постати на сторінках його книжки, що він так обережно до цього підходить? Так, наче боїться мене образити. Може, я буду взагалі негативним героєм? Якимось украй неприємним.

Проте це все залишалося в проекті. А поки що Денис із головою поринув у видання своєї останньої книжки із саги про Гната. Видавці, засмучені, що доведеться перервати такий прибутковий проект, усе ж насамкінець вирішили вичавити з нього якнайбільше й запланували щось грандіозне. Книжка ще не надрукована, а повсюди вже було розгорнуто масову рекламну кампанію. Різноманітні гасла кричали зі стін книгарень, журналів, газет, навіть білбордів про прощальний роман відомого автора й закликали читачів не втратити нагоди придбати примірник книжки, що вийде обмеженим накладом (хоч це було зовсім не так і тираж мав перевищити сотні тисяч). Яких тільки акцій не придумували менеджери: хтось із читачів зможе знайти всередині книжки виграшний лотерейний квиток, хтось придбає книжку вже з автографом автора, а хтось − із передбаченням долі (чи знав сам Денис, що його вже зарахували до провидців?); кожна сота книжка видавалася з кількома унікальними додатковими ілюстраціями автора тощо.

Лісовий із гумором коментував усе це. Його більше цікавив технічний бік справи. Він ретельно вивчав кожен сигнальний примірник, вносив правки, щось додавав. Мені дуже лестило, що час від часу питав моєї поради. От і у випадку з ідеєю про додаткові малюнки в деяких книжках він звернувся до мене.

Ми сиділи в парку, їли горішки і запивали мінералкою. Денис полюбляв пиво, та зараз, коли дуже плідно працював, не дозволяв собі й краплі спиртного. Навіть кинув курити. Ні, такого трудоголіка, такої відданої своїй справі людини я ще не бачила!

Того дня він простягнув мені кілька ескізів, зроблених чорними гелевими ручками на звичайному білому папері.

− Дуже гарно, − тільки й змогла відповісти, бо, правду кажучи, не надто тямила в малярстві й, оцінюючи картини, могла сказати лише, чи подобаються вони мені, чи ні. Ці мені сподобалися. Та й задумка видалася цікавою − зробити деякі примірники унікальними.

− Це чудова ідея, − бадьоро промовила я.

− А от я спочатку не хотів її приймати, − відповів хлопець. − Я взагалі був проти всього цього галасу навколо роману. Та коли зрозумів, що видавці не відступляться і − кров із носа − таки використають якнайбільше шансів збагатитися на моєму прощальному поклоні, то вирішив поступитися. Та й зайві гроші не завадять.

Звісно, за цю додаткову роботу Лісовому платили, і непогано. Хоча мені здалося, що йому взагалі начхати на матеріальні цінності. Одягався юнак абияк. Охайно, але зовсім недорого, до того ж постійно носив одні й ті ж речі, міняючи деякі з них час від часу. Це були зручні спортивні брюки, светри, куртки, взуття. Їв він теж мало, радше перекушував у перервах між роботою. Де жив Денис, я не знала, та чомусь була впевнена, що то не надто комфортабельне помешкання.

Ми стали хорошими друзями. Багато говорили про літературу. Але переважно ні про що, себто на якісь загальні філософські теми. Часом я дивувалася: він же такий заклопотаний, постійно кудись поспішає, щось дописує, доредаговує, до когось телефонує, щось вирішує… А тут сидить зі мною й розводить теревені про роль мистецтва в житті людини.

Якось я не втрималася й запитала:

− Денисе, як ти все встигаєш? Ти такий продуктивний: стільки книжок, картин, а ще постійні зустрічі, інтерв’ю. Мало того, ти ще й знаходиш час читати чужі твори, писати на них відгуки. Як не зайду в Інтернет, а там твоя свіжа рецензія на чиюсь книжку.

Хлопець сумно всміхнувся.

− Читати хороші твори я обожнюю. Роблю це із задоволенням. І вважаю неприпустимим не відгукнутися в пресі чи в мережі про твір, який мені справді сподобався. Це ж нечесно − тримати свою думку при собі, якщо ти її маєш. До того ж авторові цікаво знати, сподобалася його робота ще комусь, чи оцінили її, чи не даремною була.

− Згодна. Але ж для того існують читачі, то нехай вони й пишуть. А ти ж письменник. У тебе й так обмаль часу.

− Так то воно так, але часом читачі бувають скупі на відгуки, а часом просто не вміють висловити своєї думки. Вони можуть щиро захоплюватися твором, а написати про це не вміють. Тому рецензії пишуть переважно самі письменники, бо краще за всіх розуміють, які потрібні ці нехай скупенькі, та все ж відгуки. Автору не так важливо, скільки примірників його твору продано, як те, що про нього згадали. Хай навіть ці слова не завжди справедливі, добрі (а іноді це просто жахливі слова), але вони свідчать про те, що ти комусь потрібен, що твоя праця не марна, адже викликала в когось почуття: захвату чи не-сприйняття, обожнювання чи відрази, та головне − не лишила байдужим…

Денис казав правду. Але вона звучала сумно.

− Ти питаєш: як я все встигаю, − вів він далі. − Сам іноді дивуюся, як я досі живий? Як я все це витримую? Часом подивлюся на себе збоку й жахаюся: сплю по кілька годин на добу, харчуюся абичим і абияк. О, ти б бачила мою квартиру. Вона вся завалена паперами, картинами, усяким канцелярським мотлохом. Там такий безлад, що якби я захотів усе це поприбирати, довести до пуття, то, мабуть, на це пішло б кілька днів, а то й тижнів.

Це мене здивувало. Вважала Лісового дуже зібраним, організованим хлопцем.

− Я весь час кручуся, щось роблю − і все одно, здається, не встигаю. Щось важливе завжди залишається десь за межами досяжного. Тобі ж відоме відчуття натхнення?