Розділ «Назад. Відтінки чорного»

Життя побігло так стрімко! Спочатку кожен мій день тягнувся повільно, мов жувальна гумка. Я не знала, що робити, куди себе приткнути. Аж тут раптом на мене навалилося стільки подій одночасно.

Спершу зміни в маминому житті (а це, зрештою, зміни і в моєму). Вона отримала чудову роботу й дуже з цього рада. Та головне − вона, здається, закохалася у свого нового-давнього знайомого. І це було взаємне почуття.

З Олегом ми познайомилися, коли він врешті наважився завітати до нас у гості. Прийшов із величезним букетом квітів і торбою різноманітних смаколиків.

Чоловік мені сподобався. Він був доволі ерудованим співрозмовником, мав чудове почуття гумору, а коли ще й сказав, що цікавиться сучасною літературою й навіть читав один із романів Лісового, узагалі прихилив мене до себе.

Мама страшенно з того тішилася. Знала, як я прискіпливо ставлюся до чоловіків, особливо до тих, що крутяться біля неї, тому просто сяяла від щастя, коли ми з її другом жваво обговорювали сюжет книжки про Гната.

Їхні стосунки вже ні для кого не були таємницею. Про це знали і на роботі, і навіть колишня Олегова дружина з дітьми. Спільна знайома, колишня одногрупниця, висловила співчуття, що це сталося так пізно, адже про те, що ці двоє створені одне для одного, вона начебто знала ще за навчання в інституті.

Отак усе пішло й поїхало. Але зрозуміло, що будь-які стосунки мають розвиватися. Побачення мусили закінчитися. Дорослі люди мусять жити разом.

Отут і виникли перші проблеми.

І знов, як завжди в маминому житті, каменем спотикання стала я.

Олег мав власну трикімнатну квартиру в центрі міста, а ще заміський будиночок із невеликою присадибною ділянкою. Одним словом, жити є де. Та річ у тім, що мама розуміла − вона не зможе покинути своєї хворої дитини. Так, саме так вона й висловилася після того, як я сама завела розмову про те, що слід би їм уже якось обживатися разом.

Мама й сама це розуміла, але я для неї була найважливіша. І хоч як я запевняла, що мені чудово житиметься самій, що переїжджає вона не в інше місто чи країну, що ми завжди будемо близенько одна від одної, вона нічого не хотіла чути.

Як же боляче відчувати, що ти стоїш на заваді щастю найріднішої на світі людини! Хоч як крути, але тільки моя хвороба заважає мамі зі спокійною душею покинути вже дорослу людину й дати їй можливість жити власним життям. Олег теж перейнявся нашими проблеми, запропонувавши найняти для мене хатню працівницю, щоб вона готувала, прибирала, а головне − пильнувала за моїм здоров’ям: робила уколи, коли треба, міряла тиск, а як знадобиться, то й лікаря викликала. Розумію, що він висловив дуже вдалу й конструктивну пропозицію, та на той момент вона мене просто розлютила, і я мало з ним не посварилася. Та завдяки його спокійній вдачі це мені не вдалося. Просто я не хотіла почуватися інвалідом. Я вважала, що сама здатна подбати про себе й ніхто чужий мені вдома не потрібен.

Потім пропозицію, ще безглуздішу, але, як їй здавалося, дуже мудру, висунула мама: чому б мені не переїхати жити до бабусі в передмістя. Там і повітря хороше, і вода; до міста − рукою подати, до того ж там усі зручності: ванна з туалетом, каналізація, навіть Інтернет можна провести.

Та це мене вже геть вивело із себе. Я, хоч це на мене й не схоже, влаштувала таку істерику, що аж самій потім було соромно. Насамперед перед чужою людиною. Хоча Олег уже був не чужий, тож, може, і не варто його цуратися.

Я плакала й говорила, що вони хочуть мене позбутися, що роблять із мене інваліда, людину, втрачену для суспільства, що хочуть мало не до в’язниці запхнути, що я зогнию в тому селі…

Рідні вислухали мою тираду, почекали, поки я заспокоюся, та питання так і залишилося нерозв’язане. Олег час від часу залишався в нас ночувати, іноді мама їздила до нього, але весь час щопівгодини телефонувала й цікавилася, як я почуваюся, чи нічого не болить, чи повимикала всі електроприлади, чи перекрила воду…

О, це нестерпно!

З цим треба було щось робити. Та рішенець, як на зло, усе ніяк не приходив.

Але, як я вже сказала, життя моє було дуже насичене. Вряди-годи ми бачилися з Денисом. І хоч на першому нашому побаченні я його трохи налякала, та він швидко оговтався, і тепер мої напади вже не могли заскочити його зненацька. На щастя, вони траплялися дедалі рідше.

Та головне, він чекав на мою остаточну відповідь. Чекав моєї згоди на те, щоб стати прообразом нової героїні. Я ж не могла сказати «так», бо розуміла, що спершу мала б побачити написане, а потім уже вирішити, погоджуватися чи ні. Але його розуміла: ось Денис напише книжку, дасть мені прочитати, а я візьму та й не схвалю. Що тоді? Викидати працю на смітник? Хто ж на таке погодиться? Тому під час деяких наших наступних зустрічей ми обережно уникали слизької теми й обачно відкладали її на потім, хоч я й намагалася скинути із себе відповідальність, переконуючи свого приятеля, що це лише його особиста справа, про кого писати і як його зображати. Коли це хтось із письменників питав дозволу когось змалювати? Є ж випадки, коли зображали відомих людей, навіть імен не змінювали, та ще й показували не з найкращого боку − і нічого. Література − річ свавільна. Та Лісовий був невблаганний. Якісь надпорядність і надвідповідальність керували ним.