Коли згадала про час (чи це Метр згадав?), то саме завершувала розділ про свого героя, таємничого чоловіка з темним волоссям і в темному вбранні: харизматичного, загадкового, такого, за яким умлівають жінки. І хай мені пробачить Лісовий, та його Гнат відпочиває поряд із моїм Іоаном.
Так, саме так його звали. І це ім’я давало йому можливість бути представником будь-якої нації, раси, культури чи віросповідання. Він − дитя всієї планети, він − утілення найкращих рис людства.
Я не шкодувала, що довелося перерватися, адже мені геть не хотілося писати занадто швидко. Воліла розтягти задоволення. Хтозна, може, написавши для мене одну книжку, Метр не скоро знову з’явиться або ж узагалі зникне. Я ще в Нічгороді довідалася, що він належав до тих небагатьох (разом із Камілою, Оксентієм і ще кількома незнайомими мені людьми), у яких, крім творчих, були ще й організаційні обов’язки, тому їм не можна було мати одного конкретного реципієнтом і творити лише для нього. Пишучи, я помітила одну дуже приємну особливість − у мене ніщо не боліло: ні голова, ні нога, навіть запаморочень не було. Творчість замінила найсильнішу й найефективнішу пігулку. Тож я хотіла лише писати, писати і ще раз писати…
Коли я прийшла до Книгарні, зустріч уже почалася. Народу зібралося стільки, що й голці ніде впасти. Та, на щастя, моя нова подруга Оленка зайняла мені місце біля себе в другому ряду, де мені було добре видно й чутно Дениса, який уже, емоційно жестикулюючи, про щось захопливо розповідав.
У житті він виявився такий же, як і на фото, − типовий хлопець із пересічною зовнішністю. Нічого особливого. На такого я б ніколи не озирнулася в натовпі. Русяве волосся, сірі очі, правильні риси обличчя − нічого такого. Доволі симпатичний, але часом люди зі значно гіршою зовнішністю, навіть із деякими вадами привертали до себе більше уваги. Якийсь шрам, родимка, завеликий ніс чи криві зуби відразу впадали в око й запам’ятовувалися.
Так, певно, сталося й зі мною, бо щойно я з’явилася в залі і, пробравшись до свого місця, сіла на стілець, як на мені зупинився Денисів погляд, який аж до завершення вечора час від часу до мене повертався.
Ні, я не намагаюся собі лестити, бо чудово розумію природу такого інтересу до моєї особи. Не лише красиве, але й потворне має звичку заволодівати нашою увагою. Так, мабуть, і з цим письменником. Його погляд, часом здивований, часом зацікавлений, а іноді (що мені подобалося найменше) співчутливий так і чіплявся за мій шрам, що його я хоч і добряче замаскувала під чубом, однак усе одно не могла повністю приховати.
І хоч картина вочевидь малоприємна, та Лісовий усе одно весь час на мене глипав, а що переді мною сиділа якась дуже дрібонька дівчина, то ми майже впритул дивилися одне на одного. Хлопець був схожий на малу дитину, яка, побачивши щось страшне, затуляє руками очі, але все ж розтуляє пальчики і, мружачись, дивиться крізь шпаринки на те, що так її лякає.
Однак це було згодом. А щойно я вмостилася на стілець, як Олена почала шепотіти мені на вухо:
− Ой, слухай, ти куди так несподівано позавчора зникла?
− Виникли термінові справи, − збрехала я, хоч і знала, що вона здогадується про мій не завжди хороший фізичний стан.
− Шкода, бо я тоді так плідно поспілкувалася з Таміргазіною!
Ну, от, маєш. Знову вона. Чому на зустрічі з Лісовим ми маємо говорити про геть сторонні речі, демонструючи таким чином неповагу до автора й до всіх присутніх?
− Знаєш, а вона сьогодні теж прийде, тільки вже під кінець зустрічі, бо має нагальні справи.
Бачу, дівчата вже й заприятелювати встигли, якщо моя співрозмовниця знала такі подробиці з життя улюбленої письменниці.
− Я хочу тебе з нею познайомити. От побачиш, Тетяна тобі сподобається. Я спілкувалась і з тобою, і з нею трохи, і хочу тобі сказати: у вас багато спільного − і деякі вподобання, і погляди на життя.
− Гм, справді? − я округлила очі. − Ну, тобі видніше.
− Не іронізуй, − образилася дівчина. − Я серйозно. А ще вона приятелює з Лісовим, тому могла б і нас із ним познайомити.
А ось це мені вже більше подобалося, хоч перспектива спілкуватися з Таміргазіною не приваблювала. Не тому, що я її так не любила, заздрила чи ще щось, просто не знала, як із нею поводитися. Адже мої знання могли б спонукати мене до якоїсь особливої поведінки, і я просто гадки не мала, як Таміргазіна її витлумачить. Ми були в нерівних умовах. Вона не знала про мою участь у своєму житті, натомість я знала. Спілкуючись із Тетяною, я мимоволі змушена буду брехати, грати, щось приховувати, чого страшенно не люблю. Завжди ненавиділа лицемірів, тому, повернувшись із Нічгорода, відразу постановила собі уникати свого колишнього реципієнта, ще коли навіть не бачила її й не знала. Одного разу не втрималася, коли пішла в бібліотеку на презентацію. То й була єдина спланована моя з нею зустріч, решта − випадкові.
А тут Оленка пропонувала мені Таміргазіну мало не в подружки, бо ж у нас, бач, стільки спільного. Та що я могла вдіяти? Як пояснити все дівчині? Знову втекти, не попрощавшись? Але ж я так хотіла познайомитися з Лісовим. Я так довго чекала цього дня, коли зможу наживо побачити реципієнта, що з його донорами знайома особисто, що його твори бачила ще тоді, як він про них і не мислив…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ходіння Туди і Назад» автора Гальянова В.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Назад. Відтінки чорного“ на сторінці 26. Приємного читання.