Розділ «Назад. Відтінки чорного»

Метр боявся почути про найстрашніше.

− Дякувати Богу − так. Але в кому він не впав. Просто постраждав. Зараз у лікарні з кількома переломами й притомний.

− Отже, у Реальності залишився іще один наш. Боже, вона ж не гумова. Може й луснути.

Метр був у розпачі. А ще ж хвилину тому він, піднесений і сповнений щастя, творив свій шедевр.

− Головне, на мою думку, − вів далі Оксентій, − що спроба перенести його сюди (адже ж факт аварії очевидний) таки була. Отже…

− …отже, − підхопив Метр, − існує принаймні дві невідомі нам сили: одна намагається допомогти, інша усіляко перешкоджає.

− Саме так. І поки ми їх не виявимо, поки не розберемося, що й до чого, не знайдемо способу боротися з ворожою стороною.

− Так, − погодився чоловік. − Невідомий, таємний ворог найстрашніший…

− Тому давай, збирайся. На нас чекає нелегка робота. Про решту фактів, які я зібрав, і про плани розповім дорогою.

Дзеркало в Широкій Залі Для Вузьких Засідань уже чекало на них, наче вміло читати думки мешканців Країни.

Нарешті настав довгоочікуваний день зустрічі з Лісовим.

Але я так захопилася своїм романом, що ледь не проґавила цю важливу подію. У суботу заходи відбувалися о п’ятій вечора, а не о шостій, як у будні. Та я вчасно похопилася і, швиденько зібравшись, побігла до Книгарні.

У четвер, після розмови з мамою, я не написала й рядка, але все одно добре попрацювала: усе перечитала, проаналізувала, вибудувала якийсь логічний ланцюжок. Але це було зайвим, бо диктував мені сам Метр, тому я мала лише фіксувати готові думки на папері, майже не докладаючи зусиль.

Перечитавши розділ, де докладно було змальовано жахіття чуми, аж сама жахнулася. Уже потім, понишпоривши в Інтернеті, збагнула, що пишу про епідемію, яка вибухнула в Європі в чотирнадцятому столітті, так звану «чорну смерть», від якої загинула чверть населення континенту. Знайдені картинки боляче вдарили по моїй психіці, тому довго їх не розглядала. Не стала й збирати додаткового матеріалу, як це мав би робити кожен письменник, беручись за таку вкрай складну історичну тему, адже розуміла, що цього всього мені не потрібно − за мене все якнайкраще зроблять. І жодні енциклопедичні факти не зрівняються з досвідом очевидця, а мій донор, власне, був і свідком тих подій, і їхньою жертвою.

У п’ятницю, коли мама пішла на роботу, я ще трохи попрацювала, та вже більше писала про теперішній час. Писалося натхненно, до того ж я майже не відчувала втоми, та й біль мене геть не турбував. Творчість лікувала. І хоч я мала сил на цілий день, проте через дві години натхнення зникло так само несподівано, як і прийшло. Зрозуміла − Метр жаліє мене, не хоче виснажувати, а може, просто має інші справи.

Решту свого часу витратила на хатню роботу. А ще надвечір подзвонила подруга й запропонувала зустрітися. Я радо погодилася. Ми трохи посиділи в кафе неподалік від її роботи, позгадували давніх знайомих, одногрупників. Проговорили години дві, а згадати щось цікаве не можу. Світлана розказувала, хто з подруг уже заміжні, а хто розлучені, хто чекає на поповнення в сім’ї. Усе те я слухала з цікавістю, та надто не переймалася. Я давно вже віддалилася від звичайних дрібних людських турбот.

Мама була дуже заклопотана: збирала якісь документи, довідки. На роботі вона вже повідомила, що збирається звільнятися. Звісно, колеги і керівництво були дуже невдоволені. Ще б пак − втратити такого фахівця. Але жереб уже кинуто, і жодні обіцянки підвищити зарплатню (раніше треба було підвищувати) і зменшити навантаження не могли її переконати.

З п’ятниці на суботу мені наснився дивний сон. Власне, мені наснився Метр. Я не пам’ятаю подробиць, лише його образ і відчуття спокою, яке не полишало мене впродовж того марення. Я одразу впізнала чоловіка, хоч він і не надто був на себе схожий. Здавався значно молодшим і мав кучеряве темне волосся до пліч (я ж пам’ятаю його волосся підстриженим так коротко, що годі було й здогадатися, якого воно кольору). Зодягнений він був у якийсь старовинний одяг. Інтуїція підказала мені, що таке вбрання носили за тих часів, про які я писала у своєму романі, − у чотирнадцятому столітті. Прокинувшись і проаналізувавши побачене, я дійшла висновку, що це і є мій головний герой. І прототипом мав бути сам Метр. Але ж, судячи з усього, у Реальності Метр був геть інакший. Коли мені після повернення з Коридору відкрився він справжній, то це був геть молодий хлопець, аніскілечки не схожий ні на того Метра, якого я знала, ні на того, якого побачила вві сні. То хто ж цей чоловік?

Я писала про нього. Точніше, про нього писав Метр. А ще, потрапивши до Країни, він забрав із собою його зовнішність. То хто ж він: реальна людина чи лише фантазія Письменника?

Майже всю суботу я працювала. Відволікалася лише, щоб трохи перекусити. Мій донор так уміло, трепетно вів мене рядок за рядком, що я наче не писала, а читала якусь захопливу книжку. Часом я дивувалася, часом була заінтригована, а ще я уявляла своїх потенційних читачів. О, їм це сподобається! Точно сподобається!