Розділ «Назад. Відтінки чорного»

Таня не знала правди, тому була переконана, що все, написане нею, вигадка. А що ж зараз мала робити я? Що відповідати? Як правдоподібніше збрехати, точніше, приховати правду, щоб не налякати дівчину?

І ось тієї миті я збагнула всю неоднозначність ситуації, що склалася. Що могла відчути дівчина, коли вперше побачила мене на своїй презентації? Побачила особу, яка ніби зійшла зі сторінок її роману? І те, що вона мене запам’ятала, свідчило, що всі ці дні вона думала про мене, вона думала про те, що насправді написала: чи це збіг, чи хтось пожартував із нею? А може, вона взагалі повірила, що Нічгород існує? Що хтось, можливо, навіть я, водив її рукою в моменти натхнення. Я ж то знаю, з яким запалом вона писала свій роман, як швидко, як потім, перечитуючи, дивувалася з написаного, як-от я сама зараз дивуюся з написаного мною під диктовку Метра.

Жах. Сто думок пронеслося тієї миті в моїй голові. Але Таміргазіна була напрочуд спокійна. Або вона справді простіше до всього поставилася, як наприклад, до звичайного збігу, або дуже майстерно вдає байдужу.

Я мусила щось відповісти на запитання, щоб не видатися дурепою.

− Звісно, я читала «Подорож…». Книжка дуже класна. − І тут я вирішила схитрувати. Якщо в Тетяни лишалися якісь сумніви стосовно моєї причетності до її книжки, то я маю цілком їх розвіяти. − Але мушу вам дещо сказати. Як ви, мабуть, помітили з мого вигляду, я теж нещодавно перенесла важку травму. Навіть більше − я була в комі…

Після цих слів Оленка охнула. Вона ж то знала, що зі мною сталося щось жахливе, але без таких моторошних подробиць.

− Так, так. Була. Проте до фантастичної країни митців не потрапляла, не бачила також тунелю, у кінці якого обов’язково має бути світло. Я пережила кому, і, мабуть, саме тому мене так зацікавила ваша книжка, тому я вирішила піти на презентацію. Хотілося побачити людину, яка пише про близьке тобі. А те, що в мене шрам, як у героїні, і травмована нога, то це цікавий збіг. Хоча й не дивний. Люди після таких аварій часто мають схожі травми.

Письменниця мовчала, бо я ніби відповідала на всі її невисловлені запитання. Я здогадувалася, що саме для цього вона й почала нашу розмову. Отже, від нашої першої зустрічі вона не раз думала про все це.

− А ваша зачіска?

Тут я вже вирішила збрехати:

− О, цим я маю завдячувати саме вам, Тетяно. − І для переконливості всміхнулася. − Це ви підкинули мені ідею підстригти гривку так, щоб вона бодай трохи маскувала шрам. Та, мабуть, у вашої героїні він не такий потворний, тож вона його приховала краще.

− Узагалі-то, я на цьому не акцентувала… − Дівчина, здається, почала мені вірити, тому трохи заспокоїлася. Це тішило. Моя брехня пішла на благо.

− Так, я помітила, − відповіла я.

Поки ми спілкувалися, Оленка, роззявивши рота, здивовано глипала то на одну, то на іншу.

− От бачите, як добре, що я вас, познайомила, − нарешті вдалося дівчині втрутитися в наш діалог. − Між іншим, можете вже перестати одна одній «викати».

− Справді, − всміхнулася Таня, і мені аж від душі відлягло. − Давай, Юлю, на «ти».

Отак ми й познайомилися з моєю реципієнткою. Вона виявилася досить хорошою дівчиною. І за інших обставин я б, мабуть, знайшла в ній не просто добру приятельку, а й щиру подругу. Та зараз не могла цього зробити. Я боялася, що, взнавши мене ближче, дівчина могла засумніватися у тій версії, яку я щойно їй так успішно впарила і яка була вигідною для нас обох, для нашого спокою. Однак Таня сама загорілася бажанням зі мною подружитися, про що я, правда, довідалася пізніше, після того, як нам удалося (нарешті!) поспілкуватися з Денисом.

Вони стояли біля стелажів із книжками й зацікавлено спостерігали за відвідувачами. Овва! Ця Книгарня − таки скарб. Он скільки своїх тут уже побачили. Але найбільше їх здивував, а може, і налякав гурт людей біля столу. Вони палко про щось сперечалася. Це ж треба! Тут і Лія, і Денис, і Тетяна, і навіть Оленка, Читачка. Але найбільше Метра з Оксентієм насторожила зустріч Альданової з Таміргазіною. І хоч дівчата спілкувалися цілком невимушено й між ними не було й натяку на якусь напругу, чоловіки розуміли − їхнє спілкування може бути небезпечним.

Спочатку мандрівники сюди не збиралися, та в останню мить щось ніби саме їх потягло, і вони таки відвідали Книгарню.

Перед цим вони вже побувати в студії звукозапису, де працював Світозар зі своїми «Синіми вовками». Хлопець − донор Мирон аніскілечки не перебільшував − дуже натхненно творив просто там. Він невтомно вносив якісь правки в уже створені мелодії, щось придумував на ходу…