Розділ «Назад. Відтінки чорного»

− Думаю, скоро все зміниться.

Цікаво. Але ж я зовсім забула, куди вона ходила.

− Сьогодні ми розмовляли з Олегом і я остаточно вирішила, що піду до нього працювати. Умови, які він запропонував, просто фантастичні.

− А в чім заковика?

− Яка ще заковика?

− Ну, без неї ж не буває. Безкоштовний сир лише в пастці. Хіба сама не знаєш? Просто так фантастичні умови ніхто не пропонуватиме.

Мама зітхнула й ледь помітно зашарілася.

− Здається, − почала вона, − Олег не зовсім байдужий до мене. Тому й хоче допомогти.

− І ти ж, ясна річ, не проти?

− Не проти. Він теж мені подобається.

Ця новина мене не здивувала. І хоч сама я жодного разу не бачила цього чоловіка, але чомусь думала, що він добра людина, хотіла мамі щастя й вірила, що ця зустріч змінить її життя.

− Тепер, сподіваюся, − вела вона далі, і в голосі її звучала надія, якої я вже давно не чула, − у нас усе буде краще. Я менше працюватиму, а більше уваги приділятиму тобі і твоєму здоров’ю. Та й ти сама не муситимеш виконувати цю твою дурну, нікому не потрібну роботу, бо в нас вистачатиме грошей. А там, дивися, підлікуєшся, і ми знайдемо тобі достойне заняття, щоб і для заробітку, і для душі.

О, вона говорила «ми». Цікаво, про кого це: про нас із нею чи них з Олегом?

На підтвердження моїх сумнівів мама додала:

− В Олега є безліч знайомих у видавничій справі, куди потрібні фахові коректори, редактори. Він може допомогти.

А хай і так. Я готова приймати чиюсь допомогу. Набридло бути гордою. Робота мені вкрай потрібна, щоб не заіржавіти й не деградувати.

Та знову поглянувши на монітор, зрозуміла − ось що мені зараз найпотрібніше. Мій роман.

Так, саме роман. Зараз я вже збагнула це остаточно. Прокинувшись після нетривалого, та глибокого сну, я побачила чітку картину того, що маю робити.

Це роман. Містично-історичний. Такого ще ніхто не писав. Він мав стати подією в сучасному письменстві. Як я це знала?

У творі розповідалося про чуму. Чому я вирішила писати про неї? Адже ніколи не цікавилася цією темою, хоча знала про всі ті біди, яких вона завдавала людству впродовж багатьох століть під час чергових спалахів епідемій. Але побачивши, що ця тема так невимушено й правдоподібно вимальовується на сторінках мого роману, я зрозуміла, хто саме під’єднався до мене. І страшенно зраділа!