Розділ «Назад. Відтінки чорного»

«Хай трохи відпочине», − подумав Метр і зробив перерву.

На душі в нього було легко й приємно. Давно вже не творив. На відміну від решти донорів, він не мав постійного реципієнта, тому час від часу міг під’єднуватися до будь-якого талановитого митця в Реальності, а потім покидати, не завдаючи йому цим шкоди. Адже Метр − не просто Письменник, а ще й керівник, тож не може цілком віддаватися самому лише мистецтву, і якби прив’язав до себе когось одного, то прирік би його на безладне творче життя.

Скільки в нього було таких випадкових реципієнтів? Може, з десяток за весь час. Але всі книжки, що він для них створив, увійшли в історію світової літератури.

Про різне він писав, та ніколи про те, що йому боліло найдужче, − про особисте, про те, що ніколи не давало спокою, − про чуму.

Та чому ж він нарешті наважився сказати про це Ліїним голосом? Бо вона єдина, хоч і опосередковано, побіжно, мимовільно, але таки розгадала його таємницю. Коли він витягав Лію з Коридору, дівчина побачила справжнє Метрове лице. Хворобливе, смертельно бліде, а головне − приречене.

Чоловікові не хотілося Тут, у цьому світлому, спасенному місці, знову переживати все те, чого довелося зазнати в Реальності, але зараз він відчував, що тільки так зможе позбутися свого болю, свого жаху. Ясна річ, його книжка буде не просто про чуму, про ті жахи, які колись пережило людство. Про це вже й так багато написано. Чума слугуватиме лише тлом для інших речей: високих, справжніх, про які мають дізнатися читачі. І хто, як не він, що пережив усі її жахіття, зможе правдиво все викласти?

Метр знову почав працювати. Події в книзі мають розгортатися у двох часових вимірах: минулому, під час епідемії чуми, та теперішньому, у якому перебуває Лія, і перетнутися в одній точці. Бо час − одиниця абсолютно умовна. Минуле й сучасне − це як паралельні прямі, що наче й не перетинаються за законами, та за певних незвичайних обставин таке може статися.

У Метровій книжці не буде заплутаного сюжету. І хай читачі майбутнього твору дивуються, звідки в молодої дівчини такі складні філософські роздуми, висновки, для яких потрібен неабиякий життєвий досвід. Це його зараз хвилювало найменше.

А ще він знав, що дівчина неодмінно здогадається, хто водить її рукою. І чоловік прагнув цього. Йому хотілося розкрити душу перед цією незвичайною чуйною істотою. Вона недаремно опинилася в Нічгороді. Вони недаремно зустрілися. Лія мусить звільнити Метра від страждань. Може, коли йому полегшає, він працюватиме краще, а там, гляди, і в Країні справи налагодяться й буде розкрито всі таємниці…

Його роздуми перервав Оксентій, що непомітно з’явився в кабінеті.

− Ну що? Готовий до подорожі?

О, Метр зовсім забув, що збирався з дідусем відвідати Реальність. Оксентій запропонував скласти йому компанію після того, як вони повернулися звідти з Камілою й розповіли про всі негаразди, що їх спіткали.

− Узагалі-то, я не готувався, − мовив чоловік, − бо творив…

У його голосі звучало щось на кшталт вибачення, розкаяння, та Оксентій не засмутився, а, навпаки, зрадів.

− Та невже?! − Він усміхався в бороду. − Нарешті. Мені не треба питати, для кого?

− Звісно. Ти й сам знаєш.

− Знаю. Що ж, це тебе виправдовує. Тому я, хоч довіряю тобі й цілком покладаюся на твою відповідальність, таки перестрахувався й опрацював деякий матеріал самостійно.

− Справді? − Метр здивувався. Чи, може, образився? Чого б це Оксентієві перестраховуватися?

− Не ображайся. Я ж кажу: не тому, що сумніваюся в тобі. Просто мені й самому було цікаво. От хоча б той хлопець, що його ви з Камілою зустріли в парку. Він справді ще не був нашим реципієнтом, писав сам. Йому це дуже добре вдавалося, отже, мав би стати нашим донором. А та аварія мусила тому посприяти. Але цього не сталося.

− А що з ним? Він живий?