Розділ «Назад. Відтінки чорного»

− А ти як думаєш? − лукаво всміхаючись, запитанням на запитання відповіла жінка.

Ясно, для кого! Для Лії, звісно. Він і сам про це часто думав. Дівчина стала дуже дорога Метрові. Він просто боявся, що не зможе створити для неї справді вартого таланту Письменниці твору. Чому боявся? Він же володів небаченим даром, інакше ніколи не став би Метром Країни! Але ж він так давно нічого не писав, так давно був лише керівником, виконавцем і контролером, що, здавалося, зараз уже ні на що не здатен. Але Каміла вірила в нього.

Якоїсь миті Метрові здалося, що вона придумала все це лише для того, аби змусити його почати писати для Лії, долею якої дуже переймалася і страждання якої в Реальності вкрай важко переживала; що в її такій аргументованій і виваженій промові йшлося геть не про те, щоб розкрити його творчі можливості. Каміла розумна і вміє маніпулювати людьми. А хіба він деспот якийсь безсердечний? Він теж жалів бідолаху й страждав через неї. І хай там що замислила Каміла, проте Метр уже знав, що таки її правда і він негайно візьметься за книжку для Лії. І це буде його найкращий твір!

Не знаю, що тоді найбільше на мене вплинуло, − погане самопочуття чи присутність Таміргазіної, − та по закінченні зустрічі я відразу пішла додому, навіть не попрощавшись з Оленкою (хоч вона, мабуть, цього й не помітила, так захопилася розмовою з улюбленою письменницею) та рештою знайомих, яким вочевидь кортіло обговорити досить несподіваний і провокативний захід.

Щойно я увійшла до помешкання, як мій стан різко змінився: голова прояснилася, слабкість як рукою зняло, натомість з’явилося почуття піднесення й бажання щось робити.

Спершу я поприбирала в кімнатах. Давненько вже цього не робила. Звісно, пилососити й витирати пилюку доводилося щодня, але щоб так одразу ще й підлогу помити, вікна та дзеркала, поскладати в шафах одяг та посуд…

Потім я заходилася готувати їсти. О, це взагалі дивина. Кухня, плита − це для мене як знаряддя середньовічних тортур. Я зробила курячі відбивні, зварила гречану кашу з підливою, компот із заморожених ягід.

Оце мама здивується. Хоча сьогодні вона, мабуть, прийде пізно, бо збиралася на зустріч з Олегом, новим-старим знайомцем. І точно не голодна. Але це мене не засмучувало. Я відчувала такий приплив енергії, що не знала, куди його подіти.

Очі бігали кімнатами в пошуках якогось заняття. Та десь глибоко в душі я відчувала, що все це щось не те. І тоді мій погляд почав спинятися на речах, які безслівно, проте дуже промовисто подавали мені знаки. Спочатку в полі зору опинилася «Подорож до Країни», яка чомусь стояла не на полиці, де їй і місце, а на письмовому столі (не пам’ятаю, щоб я її туди клала; може, мама?). Я взяла її, переглянула автограф авторки, погортала… Але нащо? Я ж тут кожне слово знаю напам’ять. Тієї ж миті роман примостився біля Денисового «Коли хрипне вітер» та «Енциклопедії ворожінь». Я знову згадала Таню. Знов у мені заворушився неприємний хробачок заздрості, проте вже слабше. Надто світлим і приємним видався мій тогочасний стан.

І знову знаки, натяки… Старий записник, куди вносила певні ідеї й задумки щодо майбутніх творів. Списані ще дитячим почерком папірці із зошитів у клітинку − мої перші оповідання, новели, початі й незакінчені романи… Усе це я відкопала, коли прибирала у квартирі, і вже збиралася викинути, та не наважилася.

Тоді я й зрозуміла, куди зараз маю подіти свою енергію, що хтозна звідки взялася й просто фонтанувала з мене. Швидко ввімкнула комп’ютер і, навіть не зайшовши в Інтернет, створила вордівський документ і почала набирати.

Так, саме набирати! Ще хвилину тому в мене не було ні задумки, ні ідеї, я не знала, якими будуть мої головні та другорядні герої, не здогадувалася, що саме маю написати: роман, повість, оповідання; гадки не мала і про жанр (фентезійний, історичний, реалістичний чи романтичний твір)… Я просто писала. І зовсім не мала страху, бо відчула − це воно. Те, чого так чекають усі без винятку письменники, − натхнення. Муза. Але ж саме я знала, як це відбувається насправді.

До мене під’єдналися. Нарешті. Вони почули мене й змилостивилися. Я ж знала, що нічгородці спостерігали за моїм життям у Реальності, тому просто не могли не бачити моїх вагань, зневіри, розпачу. Тільки творчість могла мене порятувати. І це нарешті сталося! Коли десь о восьмій повернулася мама, то застала мене біля комп’ютера. Я дрімала, схиливши голову на стіл, а на екрані монітора був відкритий документ із рівними рядками літер.

− Доню, тобі погано? − Мама легенько торкнулася до мого плеча. Хтозна, яка перша думка виникла в її голові, коли вона побачила мене в такій позі. Може, мені стало зле і я знепритомніла?

Але я спала. І мама, зрозумівши це, коли я підвела голову й поглянула на неї сонними очима, полегшено зітхнула.

− Ні, я просто трохи втомилася й заснула, − виправдовувалася я, упівока глипаючи на екран. Що там написано? Стоячи наді мною, мама могла прочитати. Але вона цього не зробила, бо вела далі:

− Сонце, ти дуже багато працюєш. Ці твої статті − така невдячна робота. Не виснажуй себе. Воно того не варте.

Добре. Вона не зрозуміла, що я пишу художній твір, а мені геть не хотілося зараз щось пояснювати. Ще не прийшов час. Хоча, звісно, коли я завершу свою роботу (якщо завершу), мама стане першим моїм читачем і критиком.

− А що робити? − підіграла їй я так, ніби насправді писала статтю. − Гроші ж нам потрібні. А просто так їх ніхто не дасть.

На мить мама замислилася.