Розділ «Назад. Відтінки чорного»

− Але ж там нікого немає, − зауважила вже Оленка, простеживши за поглядом подруги.

− То я ж і кажу: здалося.

Що вона могла відповісти їм? О, як багато ви не знаєте. Те, що ви нікого не бачите, ще не означає, що там нікого немає. Коли подорожувала з Метром у Реальність ще в іпостасі мешканки Країни, Лія на власному досвіді в цьому пересвідчилася. Але ж звичайні люди про це не знають. Хоча, правду кажучи, і серед них є надчутливі, здатні це відчувати, просто назви не можуть дібрати.

− А в мене теж часом буває таке відчуття, − ніби вступився за Лію Денис. Він якось по-особливому поставився до дівчини. І дуже зрадів, коли після автограф-сесії до нього підійшла Таня й познайомила з дивною відвідувачкою.

Її присутність хлопець зауважив від самого початку. Щось незвичне так і промінилося з незнайомки. І річ навіть не в потворному шрамі, який мав приховувати якусь надзвичайну, захопливу історію. Дівчина сама була немов оповита ореолом таємничості. Денис як письменник завжди помічав таких людей: у натовпі, у громадському транспорті, на концертах, виставках, інших заходах. Схожі образи неодмінно хотілося закарбувати в пам’яті, а потім змалювати на сторінках книжок.

− І тут немає нічого надприродного, − вів він далі. − Певен, що бувають такі моменти, коли ми мимоволі звертаємо увагу на щось незвичне, але заспокоюємо себе: мовляв, нам це здалося, адже те, що не піддається визначенню, завжди лякає.

− О, ну це вже ви далеко пішли, − Лія спробувала перевести все на жарт. Хоч хлопець і заступився за неї, щоб вона не скидалася на дурепу чи таку, що через травму голови страждає на якісь запаморочення чи провалив пам’яті, як то часто трапляється з людьми після аварій, але цієї розмови дівчина не хотіла продовжувати. Подібні філософські роздуми могли далеко завести. І взагалі спілкування з новими знайомими викликало в неї відчуття постійного перебування на непевній кризі. Лія весь час мала пильнувати, контролювати кожен свій жест, слово, щоб не бовкнути чого зайвого, не видати себе. Але, може, вона просто панікерка? Ну, як вона могла себе видати? Ці ж люди навіть у найфантастичніших своїх мареннях не змогли б повірити в реальне існування Країни та її мешканців.

«Ні, Ліє, − подумала вона, − ти таки маєш розслабитися. Усе не так страшно».

Але цю дражливу розмову все-таки мала завершити:

− Насправді я просто задивилася. Щось згадала, мабуть.

− Ага, бачила б ти себе збоку в той момент. У тебе було обличчя людини, яка побачила мерця, − знову втрутилася Оленка. Їй, певно, теж подобалися історії про якісь неймовірні речі, паралельні світи й надчутливість деяких обраних людей. Лія б не здивувалася, якби почула версію про те, що, може, вона має прихований талант бачити привидів, який здобула, перебуваючи в комі.

Таня ж увесь цей час мовчала. Не тому, що її не цікавила тема розмови. Радше вона роздумувала про щось своє, робила якісь висновки. Саме в цьому й переконалася Лія, поглянувши на письменницю. Полегшення, яке відчула Тетяна, вислухавши й покірно проковтнувши примітивну історію про типовість і звичайність ситуації перебування в комі, вивітрилося. Вагання, недовіра й неспокій знову відбилися на її обличчі.

От тобі й маєш! Лія так старалася заспокоїти дівчину, а ця екзальтована Оленка все зіпсувала. Та кого тут обвинувачувати? Сама винна. Не треба так реагувати. І що вона врешті відчула? Чиюсь присутність? Мабуть, за ними хтось зараз спостерігав. Може, хтось із нічгородців. І в цьому немає нічого дивного. Хіба й вони не можуть відвідувати мистецькі заходи?

Але зерно занепокоєння знову впало в душу Таміргазіної. І Оленка, як на зло, ще й олії у вогонь підлила.

− Може, у тебе, Ліє, якісь надможливості з’явилися? Ось і Таня, думаю, зі мною погодиться, − мовила вона, чи помітивши, що письменниця не бере участі в їхній дискусії, чи справді вірячи в те, що збиралася сказати. − Ти ж писала про кому, про тих, хто з неї повертається. Тай багатьом науковцям неодноразово доводилося фіксувати незвичайну поведінку таких людей. Чому б не уявити, що з нашою Лією сталося щось неймовірне? Нехай не зовсім те, що ти описуєш у «Подорожі…», але щось схоже. До речі, хороша ідея для нової книжки! Як вам таке?

О Боже! Тільки не це. Саме цього Лія боялася найбільше.

Але Таня не встигла відповісти на поставлене запитання (та й не знала, на яке відповідати в першу чергу: Оленка такого нагородила, що, певно, усі присутні заплуталися), бо Денис, який ще нічого не знав про трагедію, пережиту новою знайомою, сказав:

− Заждіть. Я щось не второпав: про що йдеться?

− Ой, та ти ж не знаєш… − винувато зиркнувши на Лію, пробуркотіла Оленка. Здається, до неї нарешті дійшло, як нетактовно вона вчинила, натякнувши про пережиту Лією біду, про яку вона, можливо, геть не хотіла сьогодні згадувати, а може, й узагалі воліла, щоб Денис про це не знав. Це ж таки інтимне.

Та Лія, хоч і гнівалася, усе ж розуміла, що на це вже немає ради: треба розповідати. Головне − правильно все подати. І знову заспокоїти Тетяну.