Розділ «Назад. Відтінки чорного»

− Яких? − Аврорині очі округлилися.

− Скажімо, зобов’язати донорів складати попередній графік співпраці з реципієнтом, який я переглядатиму й затверджуватиму, перш ніж допускати вас до роботи.

Каміла, яка була присутня під час розмови Метра з Письменником і Художницею, невдоволено зітхнула. Зараз у Нічгороді і так справ по зав’язку, а тепер іще це. Скільки треба часу, щоб переглянути плани всіх донорів? Якщо вже таке робитиметься в Країні, де, здавалося, цьому не місце, де творчість, необмежена і вільна, понад усе, то що вже казати про Реальність? Як бути з нею?

Але Метр, звісно, жартував. І жінка це зрозуміла після того, як перелякані донори вже покинули їх, пообіцявши, що вже не знущатимуться з Дениса, тільки не треба карати їх, а через них і решту краян, які ні в чому не винні.

− Ясна річ, що я пожартував, − мовив чоловік, коли вони залишилися в кімнаті удвох. − Бо інакше вони б не змінилися. Хоч у кожному жарті, як то кажуть, є частка жарту.

− Про що ти?

− Про те, що мені слід більше уваги приділяти нашим донорам. Я вже, здається, казав про це, та, мабуть, іще не замислювався всерйоз, як це втілити в життя. Надто вільно ми стали жити.

− Але ж на те й Країна, щоб вільно жити й творити. Хіба ні?

− Я теж раніше так вважав, але зараз починаю розуміти, що все не так, як би мені хотілося. Спостерігаючи за життям людей у Реальності, ми завжди дивувалися й обурювалися з їхньої поведінки, з бажання підігнати все під якісь стандарти, правила, системи. Тому намагалися давати якнайбільше свободи своїм мешканцям. Та зараз потроху починаю розуміти, що не все так просто, що, мабуть, недаремно люди вигадали цю систему контролю у своєму світі. Адже це не хтось дурний узяв раптом і запровадив певні закони, − вони складалися й шліфувалися роками, століттями, тисячоліттями. Що вдієш: така вже людська природа. Ми не можемо жити вільно, творити, працювати, не завдаючи шкоди іншим, тому й доводиться нас обмежувати, брати в певні рамки, інакше ми все зруйнуємо. І байдуже, де живуть ці люди, − у Реальності чи в Країні, − вони все одно залишаються людьми з характерними вадами.

− То що ж тепер: впроваджувати земні правила Тут? − Каміла опиралася, хоч і розуміла: Метр на сто відсотків правий.

− Звісно, ми цього не в змозі зробити буквально, тобто скопіювати модель поведінки людей Там, але дечого в них варто повчитися.

− Чого саме? Як ти це бачиш? Чоловік замислився.

− Поки я не маю відповідей на твої запитання, та вірю, що невдовзі вони з’являться.

У кабінеті запанувала тиша. Кожен про щось зосереджено думав.

− Знаєш, − почала Каміла, − здається, я знаю, що могло б тобі зараз допомогти, що б тебе стимулювало…

− Що? − чоловік здивувався. Хоч Каміла мала значно менше досвіду, ніж він чи, скажімо, Оксентій, проте до неї часом приходили справді геніальні ідеї. Може, завдяки вродженій інтуїції або особливостям мислення, ще не затьмареного тривалим перебуванням у Країні?

− Ти коли востаннє щось творив? То он вона про що!

− Так, − ніби прочитавши Метрові думки, продовжувала Письменниця, − я до того, що тобі слід забути про свої адміністраторські обов’язки й згадати, що ти насамперед митець. Упевнена, щойно ти почнеш писати, у тебе відкриється нове дихання, очистяться ментальні канали, засмічені чужими проблемами, негараздами, успіхами. А тоді, на хвилі натхнення, організаційні проблеми теж не видаватимуться такими складними. Так завжди буває: натхнення потрібне не лише у творчості, а й у буденних, приземлених справах.

А вона правду каже. Метр не міг не погодитися.

− І для кого ж я маю писати? − запитав, уже знаючи відповідь наперед.