Розділ «Назад. Відтінки чорного»

Сказати, що в кімнаті панував безлад, − не сказати нічого. Такого Каміла з Метром давненько вже не бачили. Крім того, чомусь зовсім не так вони уявляли собі кабінет письменника й водночас художника. Хоча чому б ні? Від творчих особистостей можна очікувати чого завгодно. Але ж тут було не просто понакидувано різного незрозумілого мотлоху, тут безладно валялися папери з текстами, готові малюнки та ескізи, деякі з них зім’яті, поквецяні фарбами, а подекуди в масних плямах. Митець, навіть абсолютно неохайний у побуті, просто не міг так зневажливо ставитися до своїх творів. Він міг ходити в брудному одязі, роками не мити посуду, розводячи колонії комах на кухні, не митися й не чистити зубів, але над своїми роботами тремтів би, як над найбільшим у світі скарбом. А тут на тобі. Така недбалість. Складалося враження, що той, хто мешкав у цій квартирі, малював ці картини, писав ці твори, геть несерйозно ставився до своєї роботи, не вважав її за якусь особливу, варту уваги. А може, він просто втомився?

Хоч за вікном була погідна пообідня пора, − сяяло сонце й освітлювало кожен темний закапелок міста, − у кімнаті панував напівморок. Важкі темні портьєри майже не пропускали світла. Кімната була досить велика. У кутку стояв стіл, на якому, крім комп’ютера та різноманітного начиння до нього, було ще безліч різних речей, про призначення яких можна лише здогадуватися. Усюди валялися книжки, деякі розгорнуті, із закладками, помітками олівцем чи фломастером. Ручки, олівці, пензлики… Біля дверей на балкон стояв мольберт. Зараз він був порожній. Але біля нього, притулена до стіни, стояла незакінчена картина, тому важко навіть уявити, що ж саме там мало бути зображено. І всюди: на підлозі, на журнальному столику, на телевізорі, що примостився на табуретці в одному з кутів, та й навіть на імпровізованому ліжку, яке, по суті, було лише застеленим не дуже свіжою білизною матрацом, валялися папірці з текстом або ж малюнки: деякі − у фарбі, деякі − створені гелевими чорними ручками на звичайному папері формату А4. І хоч кожен із них, якщо добре роздивитися, видавався мало не шедевром, та уявити собі, що це можна взяти до рук і продемонструвати на якійсь виставці, було неможливо.

Гості з Нічгорода стояли посеред майстерні Дениса Лісового. І хоч його самого не було в кімнаті, та про те, що він таки вдома, свідчив його втомлений голос, що стиха долинав із кухні. Хлопець розмовляв із кимсь по телефону.

− …хочу сьогодні завершити, − чулися уривки його фраз. − Дуже. Але не знаю, чи зможу. Так. Та я вже другу добу не сплю.

Голос у хлопця був виснажений, тремтів, перескакував із високих тонів на низькі. Після деяких фраз він спинявся, прокашлювався, говорив уже хрипкіше:

− Знаю, що маю відпочити, але боюся. Чого, питаєш? Не пускає мене. Боюся − спинюся й утрачу запал, ідею. Та й не можу зрештою. Так. Пробував уже. Та щойно приліг, заплющив очі, а заснути не можу − перед очима все крутяться образи, пальці сверблять, самі тягнуться до пензля. Та й соромно мені: якась невідома сила підіймає мене, ніби каже: «Вставай, працюй, час не стоїть на місці, треба все встигнути…»

Метр із Камілою перезирнулися. Вони то знали, що то за невідома сила вже дві доби не давала заснути бідоласі.

− Знаєш, − мовила жінка, − по-моєму, вони взагалі знахабніли, ці Аврора з Іллею. Мало того, що не можуть розібратися з тим, про що і як писати й малювати, так і ще й геть вимордували цього бідолаху. Так же не можна. Він же людина, а не робот.

Метр замислився. Як багато він недогледів в організації роботи своїх колег! Як мало уваги звертав на їхню працю! А слід було б. Слід було б помітити, що такий шалений Денисів успіх − вісім книжок за геть короткий період, сотні ілюстрацій до них, картини, а ще ж постійні презентації, виставки, автограф-сесії, інші заходи − не минає безслідно. Якщо працювати в такому темпі, можна згоріти. Донори мусили б розуміти, що мають давати трохи спочинку своєму реципієнтові. Але ж постійна конкуренція між ними (чого більше створить Денис: романів чи картин) підганяла їх, знищуючи самого Лісового. Та хіба ж дурники не розуміли, що не лише він від них, але й вони від нього залежать? Якщо з ним щось станеться, то саме вони постраждають найбільше, адже ризикують його втратити.

− …вирішив остаточно, − продовжував Денис. − Так. Це не обговорюється. Я не можу більше писати про Гната. Усе. Мені потрібен новий герой. Ще не знаю. Допишу цей роман − останній − і подумаю. Так, я його вбив. Так. Не воскресне.

− От бачиш, − вела своєї Каміла. − Ілля дотримав слова: убив Гната. Але, судячи з цих картин, які ще зовсім свіжі, − вона вказала на кілька полотен, які валялися під стіною і на яких ще навіть не висохла фарба, − Аврора й далі його малює.

− Так. Але, як я зрозумів із розмови, останній роман ще не опубліковано, тому це закономірно, що вона захоче увічнити якнайбільше образів улюбленого персонажа, бо потім вони вже стануть неактуальні.

− І що, через це своє бажання вона вирішила вбити Дениса?

− Не дай Боже, − Метр злякано глянув на жінку. − Ми не можемо допустити цього. Щойно повернемося в Нічгород, я викличу обох і дам добрячого прочухана.

Він хотів іще щось сказати, та в кімнату зайшов Денис, притискаючи до вуха мобільний і продовжуючи з кимсь розмовляти.

− Так, я пам’ятаю про зустріч. Так. Не хвилюйся, я підготуюся нормально. Наберуся сил. Ще є час. Добре…

Хлопець мав іще гірший вигляд, ніж можна було уявити з його голосу. Втомлене обличчя землистого кольору, мішки під очима, скуйовджене волосся, триденна щетина… У вільній від телефону руці він тримав чашку кави. Мабуть, вона вже не допомагала.

− Добре. Зателефоную пізніше. Бувай. Бережи себе. Денис вимкнув телефон, кинув його на своє умовне ліжко, ковтнув кави й сів за стіл перед увімкненим комп’ютером, на якому світився відкритий вордівський документ із текстом.

Це було сумне видовище. Червоні очі Лісового нервово пробіглися текстом. Щось йому, мабуть, не сподобалося, бо він виділив мишкою уривок і видалив його. Потім іще довго вдивлявся в яскравий екран, що контрастував із загальною темрявою кімнати, потім видав якийсь приглушений звук, схожий на стогін і, кілька разів стукнувшись головою об стіл, різко підхопився й підбіг до мольберта. Прилаштував на ньому незакінчену картину й почав вертіти головою в пошуках фарб і пензлика.

− Господи, − знову простогнав він. − Я ж маю закінчити роман…