Розділ «Книга друга»

Микита заслонив Дороша спиною, підтяг гвинтівку.

– Я поведу. Командир кривий, а нам треба швидко. Пішли, хлопці.

Роса стріляла з-під ніг і обкочувалася на чоботях пилючкою. Ташань колихалася в місячних мережках. Кущі стьобали бійців по грудях та спинах, залишаючи на одязі темні росяні смуги.

Перебрели через рокітливий потік. Понесли на дулах гвинтівок мінливі місячні бліки. Тут уже було Залужжя. З городів тягло коноплями і розпареним гноєм. Карпо засів у Обручевім подвір'ї. Колись тут жив куркуль Обруч. А зараз володарює Карпо. Нині це його ханство. Білим крейдяним точивом спливають разом із місячним сяйвом на траву льохи. В якому Карпо? Бійці зупиняються і чують музику з-під землі. Гармонь.

А чого соловейко та й смутьон, не весьол?

А й повесил гааа-га-ла-овку-у.

Зе-ге-рна-аа й не ге-ге-клю-йоо-ооть…

Підспівують два голоси – чоловічий, хрипкий, прокурений, глухуватий, як із труни, і жіночий, вискливий, розгнузданий, похабний. Не може підладитись тужити з піснею, а перегукує тоненько, мов п'яна бублешниця.

«Так ось де твоє вовче пирствіє», – набичується Микита і віддає хлопцям зброю. Під гімнастеркою спухають гладіаторські м'язи.

– Ось що, хлопці. Я сам його брати буду, а ви коло дверей і коло вікна, і щоб ані звуку. Як треба, – нагукаю. Ну?

Хлопці лягли на землю тінями, в носи – важкий теплий підвальний дух.

Микита став у білій рамі льоху, закрив плечима двері, бухнув лунко чоботом:

Ах, золотая клетка да ізсушіла меня…

Бухнув ще раз. Сконала пісня. Зітхнувши, стихла гармонь. По сходах п'яне бухання, гарячий подих розімлілого від задухи звіра.

– Хто?

– Микита Чугай. На чарку прийшов.

– А я тебе свинцем на шмаття поріжу. Ти за жидів воював?

– Воля твоя – ти хазяїн.

Бухання покотилося вниз. Іржавим скреготом обізвалися двері.

– Заходь, – глухо обізвалися знизу.