Розділ ««Тютюнники – люди незрозумілі, а планета їхня важка…»»

Ви є тут

Вир

Григорій Тютюнник був людиною великої щедрості, душевної чистоти, закоханості в життя і в людей, і всі ці якості органічно ввійшли – та й не могли не ввійти – в плоть і кров його книжки.

Олесь Гончар

Григорій Михайлович Тютюнник відноситься до тих письменників, чиї імена невіддільні від якогось одного їхнього твору. Називаємо його ім'я, і неодмінно виникає в свідомості роман «Вир». До появи цього роману у Григорія Тютюнника вийшло всього дві книжки – збірка оповідань «Зорані межі» (1951) і повість «Хмарка сонця не заступить» (1956). Доля відвела письменнику лише 41 рік життя, але він назавжди увійшов в історію української літератури, керуючись девізом, який часто повторював: «Пиши кожну річ свою так, наче це останній твій твір».

Народився Григорій Михайлович 23 квітня 1920 року в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині. На жаль, батько Михайло Васильович пішов з родини ще до народження сина, його шлюб з Івгою Буденною склався невдало – вони розлучилися. Мати Григорія так згадувала про колишнього чоловіка та його рідних: «Тютюнники – люди незрозумілі, а планета їхня важка. Я їх ніколи не розуміла. В них сьогодні невідомо, що вчинять завтра». Дружина Григорія Олена Черненко у спогадах так характеризувала рід чоловіка: «Тютюнники – складні характери: натури гарячі, безкомпромісні; темпераменти холеричні, вибухові; серця чуйні, ніжні; душі вразливі. У справжній дружбі, любові – віддані до самозречення; до друзів прислухаються, люблять вислухати поради й розради. До недругів – безпощадні, мечуть громи і блискавки». Михайло Васильович Тютюнник був столяром у колгоспі, таємно від усіх готувався до вступу в інститут, писав вірші. Він одружився вдруге з Ганною Михайлівною, яка була молодша від нього на шістнадцять років. У 1931 році в цій сім'ї народився син Григорій Михайлович Тютюнник, який стане письменником Григором Тютюнником. 1937 року батька заарештували, із заслання він не повернувся…

У спогадах про старшого брата Григір Тютюнник розповідав, як майбутньому письменнику вибирали ім'я: «Коли народився Григорій… його вирішили назвати Георгієм, або ж, як у нас кажуть, Ігором. Назвали. I послали Федота Йосиповича Буденного, Григорієвого діда по матері, записати онука в сільраду. Випивши на радощах удома – онук! – дід вирушив до сільської ради. Але ж по дорозі була монополька славнозвісної на всю околицю Гузійки. Як не зайти ради такої нагоди ще й до неї! І він зайшов… коли ж нарешті доплуганився туди, куди його було послано, то вже не тямив, як звелено йому записати онука. Став пригадувати – не пригадується, то сказав секретареві: «Пиши Грицьком. Воно, мо' й не так, як казали, зате просто, по-нашому!» І став Георгій Тютюнник, якого навіть мати не розучилась і досі так називати Горею, – Григорієм. Про дідову витівку довідалися аж тоді, коли 1935 року брали у райзагсі довідку про народження, щоб хлопець міг учитися в Зіньківській десятирічці».

У шестирічному віці Григорій пішов до школи. Навчався він залюбки, наука давалася йому легко. По закінченні Шилівської семирічки хлопець складав вступні іспити до Охтирського технікуму механізації сільського господарства. Закінчивши перший курс, перейшов до Зіньківської десятирічки, на той час чи не єдиної середньої школи на весь район. Ходити до школи треба було пішки, по вісім кілометрів туди й назад, у будь-яку погоду.

У 1938 році він закінчив школу і вступив до Харківського університету. Там він навчався до 1940 року на філологічному факультеті разом з Олесем Гончаром. Пізніше Гончар використав юного Григорія Тютюнника як прототип для одного з найколоритніших героїв роману «Людина і зброя» студбатівця Степури. Захоплення поезією привело Тютюнника на засідання літературного об'єднання, відвідував поет-початківець і «суботи» при Харківській обласній філії Спілки письменників України. На початку 1940 року в будинку літераторів відбувся перший творчий вечір Тютюнника-поета. Один із тогочасних слухачів згадує про це так: «Гриць тріпнув темною, мов скиба ріллі, чуприною, і якось особливо вирізьбилося вольове підборіддя; великі чорні, як перестиглі каштани, очі пойнялися смутком, він ледь підняв правицю й притишеним, але чітким голосом почав читати. Мені й досі пам'ятається щирий і теплий вірш «Дивиться мати на чорні ворота». Це була свіжа поезія, живе, непідсолоджене чуття людської правди».

На початку Другої світової війни Григорій Тютюнник добровільно пішов на фронт, двічі був тяжко поранений, двічі втікав з полону, брав учать у діях партизанських загонів, які вели боротьбу з ворогом на території Кіровоградщини, Чехо-словаччини. Сам Григорій Михайлович дуже стисло й стримано писав про ці події: «У 1941 році, восени, пішов на фронт рядовим бійцем. Перебував на ділянці фронту коло Орла зиму і весну 1941–1942 років. 1942 року попав у полон… У 1943 році, в кінці літа, з полону втік і діяв у партизанському загоні за Дніпром до зими 1943 року. 29 грудня 1943 року був поранений і знову взятий ворогами. В 1944 році, в квітні місяці, знову втік і партизанів на території Чехословаччини в партизанському загоні «За Батьківщину» у з'єднанні майора Кокіна. При виконанні бойового завдання був знову тяжко поранений». У квітні 1945 року Григорій Тютюнник повернувся у рідну Шилівку, бо був визнаний лікарями непридатним до військової служби. Знаючи про небезпечний осколок біля серця, Григорій Михайлович буде проживати кожен свій день як останній, не відкладаючи на «потім» добрі справи, гарну роботу, чуйність, підтримку, пораду. Після Перемоги письменник завершує навчання в Харківському університеті. На початку п'ятдесятих налагодить стосунки з молодшим братом. Він стане його справжнім другом, підтримає у бажанні здобути вишу освіту, оцінить і допоможе розкрити письменницький талант. Старший брат багато зробив для становлення Григора як письменника. Григір розповідав: «…Коли б я тільки лащився до старшого брата, видатного письменника, коли б жував лише готовеньке, я ніколи не був би достойним його страдницького життя і страдницького життя нашого батька, що подарував нам життя, а сам пішов разом з мільйонами встеляти кістками вічну мерзлоту, позаяк теж не міг не думати самотужки і теж мав душу, як відкрита рана: я просто не був би по роду-племені Тютюнником і в такій мірі братом свого брата. Скільки їх живе на світі, братів, що й не сперечаються й не страждають глибоко від тих суперечок, бо однаково глухі до всього на світі й один до одного, як амеби, й не знаходять ніяких спільностей, крім гардеробних та гастрономічних. Ми десятки разів сперечалися і десятки ночей простоювали потім до світання на мосту або десь під сосною, з радістю закоханих молодят відкриваючи один одного, – але ми тільки в п'ятдесят другому році сказали один одному «брате» – обидва покарьожені, зіжмакані занадто вже суворою до нас долею і тяжкими, хоч і не однаковими за формою, муками».

З 1948 року Григорій Михайлович учителював у селі Кам'янка-Бузька на Львівщині, з 1956 року завідував відділом прози журналу «Жовтень» (пізніше «Дзвін»). Кажуть, що закоханому в поезію Тютюнникові порадив звернутися до прози Петро Козланюк. Письменник, який не терпів у літературі нездар і середняків, запропонував Григорію: «Кинь, Грицьку, до чорта вірші. Переходь на прозу». Перше оповідання Григорія Тютюнника «Мирон Розбийгора» було надруковане у журналі «Радянський Львів» (1950). Перша збірка оповідань «Зорані межі», до складу якої увійшли десять творів, була видана у Львові 1951 року, потім – повість «Хмарка сонця не заступить» (1956). У творчій спадщині Тютюнника є поетична збірка «Журавлині ключі», яка з'явилася через два роки після смерті митця. Назву збірці підібрав Григір Тютюнник, адже улюбленою піснею старшого брата була «Ой журавко, журавко». Роман «Буг шумить» (1965) був розпочатий ще у 1947 році, автор продовжував писати його до останніх днів життя. Помер письменник після важкої операції 29 серпня 1961 року.

Над своїм найвідомішим твором Григорій Тютюнник почав працювати у 1956 році. Дружина Олена Федотівна згадувала: «Спочатку він думав показати Другу світову війну, перший її період, відступ наших військ і тяжке лихоліття окупації. Однак, коли вже було написано чотири розділи, герої роману немов стали вимагати від автора, щоб він переконливіше обумовлював їхні вчинки, поведінку, почуття. Стало ясно, що для цього треба показати героїв у мирній, довоєнній обстановці. Тоді автор вирішив написати трилогію». Стислий сюжет трилогії мав виглядати так: перша частина – життя села до війни, друга – під час війни, третя – після війни. Першу і другу частину Григорій Тютюнник планував завершити до осені 1957 року. Письменник був дуже працьовитою й вимогливою до себе людиною, він невтомно «вирував», зазначаючи в листі до однокурсника: «Гризу роман, аж зуби болять, а він, катюга, рухається дуже повільно. Проте рухається…». Робота над першою частиною «Виру» була остаточно завершена лише взимку 1958 року. Твір був надрукований у журналі «Жовтень» у 1959 році і став дуже популярним, що посилило вимогливість до себе автора роману. Він продовжив працювати, пишучи по одній-дві сторінки на день. У листі до брата Григорій Михайлович зізнається: «Писати мені робиться все важче, і чи то я старію, чи то роблюсь вредним і причіпливим, але багато чого з написаного мене уже через два дні не задовольняє, я переробляю…» Тютюнник невтомно переробляв і вдосконалював роман. Коли рукопис другої книги був уже у видавництві, письменник раптом попросив не друкувати його, бо він підготував інший варіант. Але автор не встиг надіслати доопрацьований рукопис редактору – зашкодила смерть. Саме тому час у романі досить обмежений – весна 1941 року і перші місяці Другої світової війни. Друга книга роману побачила світ у 1962 році, а в 1963-му твір було відзначено Шевченківською премією. Присудження братові посмертно Шевченківської премії Григір Тютюнник сприйняв скоріше з болем, ніж з радістю, примовивши афористичну фразу: «Справедливість приходить лише на поминки». Григір же добився перекладу братового роману російською мовою («Водоворот», переклад Л. Кедріної, перша книга вийшла в 1962 році, а в 1964-му – і перша, і друга вийшли друком ще раз), вирішив екранізувати «Вир», і редакційна колегія в 1964 році дала йому дозвіл на це. Проте фільм тоді так і не зняли…

Роман «Вир» Григорія Тютюнника – один із найкращих в українській літературі. Олесь Гончар так писав про цей твір: «Написаний пристрасним пером, роман його багато в чому ліричний, дихає внутрішньою схвильованістю, і водночас він суворий, а картини, скажімо, відправлення на фронт чи фінал другої книжки – страта діда Гамалії, написані з епічним розмахом, звучать з величавістю народної думи. Щедрий у барвах, письменник, одначе, не втрачає почуття міри, художнього тону, йому чужа вишуканість, для нього дорога ясність стилю, правдивість, природність розповіді».

Т. Панасенко


Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вир» автора Тютюнник Г.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „«Тютюнники – люди незрозумілі, а планета їхня важка…»“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи