Розділ «Книга друга»

– Що з тобою? – запитала Уляна, що несла в хату оберемок дров.

– Ой мамо, коли б ви бачили, – застогнала Орися і підвела Уляну до пораненого.

Уляна гримнула коло печі дровами і покликала в хату Чумаченка, що, порозвішувавши онучі на тину, гуляв босий.

– Ей ти, Чумак, чи як тебе! Іди товариша купати будемо.

– Що, вже готовий? – прибіг задиханий Чумаченко.

– За язик укусись! – грізно глянула на нього Уляна.

– Ах, мамаша, на війні до всього звикнеш. Нашого брата стільки перемолотило, що, якби за кожним плакав, – очі б не просихали.

– Ось бритва, поголи його. Нужа заїла зовсім. Та гляди, бритви не пощерби, бо повернеться син – лаяти буде.

– Не бійся, все буде в порядку.

Двері в хату були відкриті, і Орися чула, як Чумаченко точив на ремінці бритву, розмовляв з Огоньковим.

– Ти руський? – питав він.

– Руський, – тоненьким веселим голосом відповідав поранений.

– Ну, а я з тебе… – тут запанувала мовчанка, тільки чути було, як постогнує Огоньков і скребе бритвою Чумаченко. – А я з тебе татарина зроблю.

«Безсовісний, людині боляче, а він зуби скалить», – картала його Орися.

– Може, тобі «баки» біля вух залишити? Щоб як у Печоріна? Га?

– Не треба, ох, – стогнав Огоньков.

– Ні, я таки залишу. У дворі молода дівчина, і треба, щоб усе по формі.

Орися вскочила в хату з мокрими підштаниками, з яких стікала вода. Відізвала Чумаченка в сіни.

– Чого ви? Чого ви з нього знущаєтесь?

Чумаченко поклав бритву на стіл, прикрив за собою двері, очі його потемніли.