Розділ «Книга друга»

Микита відкрив двері, важкі, тюремні. В горло вдарило нудним картопляним духом. На чоботях Микити тьмяно колихнулося низове світло.

– Закрий двері.

Микита намацав широку, у вигляді серпа защіпку і довго не міг всадити її в гніздо, така вона була важка, плутався руками в якійсь вірьовці. Нарешті засувка з грюкотом упала в гніздо, і Микита відчув, як в роті запекло розпиленою іржею.

– Зійди сім східок униз і ні одної більше, інакше я на твоєму животі зірку вистрочу.

Микита відрахував ногами сім східців, зупинився. Бачив, як у челюсті печі, освітлений лампою стіл і трьох людей у тютюновому диму. Карпо сидів у м'якому високому кріслі, голий до пояса, стрижений і круглолобий. З темних очних ям віяло мороком. Ручний кулемет «дігтяр» тримав на колінах, мацав очима Микитин живіт. За його спиною стояла красива, але затягана дівка з відрізаними косами, шкірилась кровожадно. Обличчя змучене задухою і самогоном. Ліва цицька в синяках вивалилася з кофточки. Притихлий і зляканий, згорнувши міхи, на стільчику сидів сліпий Вихтір. Білі пальці тремтіли на вороних планках. Від стола до дверей тяглася вірьовка, і Микита зрозумів, що то за допомогою неї Карпо відчиняв двері. «Одначе обжився ти тут», – подумав Микита, ковзаючи поглядом по цілих горах награбованого майна, що лежало по кутках: чоботи, шапки, свитки, зброя, позолочене попівське кадило, сідла, меблі, червоноармійське обмундирування. «Чи не з кров’ю здирали з таких, як ми», – питав себе Микита, перековтуючи в горлі іржу і ненависть.

– Дивись сюди, – обізвався Карпо, – цей шрам у мене від гепеушників, цей – по п’яному ділі, цей – від урків, цей, – він ворухнув губами на посмішку, – за хороших дівок, а оцей, свіжий, недавно заструпився, – від червоноармійців, коли я з армії тікав. Ти бачиш тепер, хто я? Печений, різаний і стріляний. Галько, обцілуй шрами.

Галька вигнулась і перечмокала рубці.

– Ач, як уважає. Бо нашого роду-заводу. Галька Лебединець. Батько коней постачав на все петлюрівське козацтво. Ти чого прийшов?

– Втік з армії.

– Ага, і тобі не захотілося за комісарів воювати? Ха-ха! Тоді друге діло. Галько, налий склянку.

Галька налила і піднесла гостеві. Микита випив, утерся рукавом.

– Підходь ближче.

Микита підійшов.

Карпо обвів зачарованими очима льох, блиснув зубами:

– Дот! Фортеця! Ну що ж, Микито, може, й ти поступиш у мою банду? Гуляй душа без кунтуша! Я та моїх два брати-соколи нав’єм вірьовок із чужих жил.

– Хіба й Андрій тут? – аж похололо всередині в Чугая.

– Аякже! Поїхав десь із Северином на хутори. То такі, що маху не дадуть. Піднеси, Галько, ще склянку.

Микита випив, – і пішло по жилах сатанячим дзвоном.

– Що притих, Вихторе! Ану, рвони за міхи, щоб світ задимився. Галько, налий склянку.

Микита закрутив головою: