Розділ «Книга друга»

Він вийшов із комишів, як із зеленого храму, до якого ходив на сповідь. Там він залишив свою ніжність, і якщо він залишиться живим і повернеться, – він візьме її назад у зеленого бога.

Комиші з тихим шумом затворили за ним пахучі двері, і він знову став тим Дорошем, яким був, і небо вже не слало йому синіх потоків, а земля палила очі чорним попелом. На колгоспному дворі він знайшов того попелу цілі купи. Вітер кіптюжив і дмухався ним. Конюшня, корівники – все спалено. Обвугліли стовпи, як пам'ятники печалі. Жах, мовчазність, пустеля. Дорош обкульгав згарище, сів з невітряної сторони на якийсь шурпак і зняв кашкет. «Де ж ти починаєшся і де кінчаєшся, людське глупство? Для кого ж ми грудьми закривали землю? Невже самі люди, що це творили, пустили з вітром і димом?» Він все нижче схиляв голову, і в грудях у нього щось рвалося і боліло. Попіл присипав плечі і руки.

До Дороша підійшла людина і стала поряд. Він не піднімав очей і бачив лише латані чоботи в попелі.

– Хто спалив колгосп? – запитав Дорош.

Чоботи переступили з місця на місце.

– Хто палив, питаю? – зірвався Дорош і побачив перед собою старого в кожусі, що тремтів плечима і розмазував шапкою попіл на обличчі.

– Валентине Павловичу… Товаришу Дорош. Звиніть. Не догледів я…

– Та хто ж ти? – доступився Дорош і насилу розпізнав завгоспа Григора Тетерю. Колись цей старий був чистун, акуратист, вуса підстрижені, сорочка чиста, борода і шия підголені. Тепер же стояв брудний, обірваний чоловік, зсутулений горем. За цих кілька місяців у нього відросла борода, запали очі, загострились вилиці. Вдень і вночі вештався він згарищем і виколупував із попелу то відро, то решето або просто сідав на землю і розплутував якісь вірьовки, говорив сам із собою. Люди і домашні вирішили, що він з'їхав з глузду, і не чіпали старого.

Тепер, стоячи перед Дорошем, він плакав, витираючи шапкою червоні, без вій очі, довго нічого не міг сказати, крім: «Простіть, не догледів. Що ж, я знаю. Я винний».

Дорош відвів його від згарища, посадив між вербами.

– Розказуйте, як було.

– А як? Налетіла залужанська махновщина, стала зерно із засіків гребти. Я ключів не давав, кажу – по списках треба, бо це зерно колгоспне і за нього треба відчитуватися. Вони ж – в морду, ключі забрали, і все по-своєму. Потім стали реманент розтягати. Василь Кир, Латочка, Павло Гречаний не хотіли давати. Зчинилась бійка. Троянівці залужан розігнали. Тоді вони прийшли вночі і запалили.

– Хто – вони?

– Звісно хто, Джмелі.

Дорош здивовано змахнув бровами вгору:

– Як? Ми ж Северина заарештували?

– Утік. Ще й два брати-вовкодави об'явилися. Так що знову цілим роєм. Не з одного тепер кишки випустять.

Дорош обіперся на палицю, встав із пенька, зарядив пістолет. Серце вицідило на щоки лютливу блідість.

– Валентине Павловичу, не гарячіться, – схопив його за руку Тетеря. – А давайте так робити, наче нічого й не було. Бо ось послухайте, що я вам скажу. Джмелі посідали на хургон і покотили на хутори. Повернуться вночі, заховають награбоване і почнуть пиячити. Тоді ви їх і накриєте. В мене є такі люди, що дадуть знати, коли і куди йти. Джмелі вооружоні і не боягузи, так що будьте обережні.

Десь близько бухнув постріл, і відлуння крикнуло над Ташанню. Дорош напружився, як птиця. Григір Тетеря пробубонів: