– Чуєте?
Ще два рази бабахнуло, і кулі потягли дзвенячу струну в луги.
– О, знову. Пропав чоловік. їй-бо, пропав. То ж Охрім Горобець дома в побувальцях, так замість того щоб сісти та з жінкою поговорити, так вивів дітей у берег і – чуєте, чуєте? Вчить їх стріляти. А там же дітлахів! Кожному по одному патронові – і то треба цілу торбину. О, чуєте? Здурів. Потерявся умом. Тьху, – плювався Тетеря.
Дорош сказав суворо:
– Добре робить, що вчить. Ви теж ґав не ловіть. Джмелі, бачите, як запаслись тими цяцьками! А у вас що? Вила та лопати? Дивіться, старики, не проморгайте! Нас тут не буде, доведеться самих себе захищати.
– А ти, Валентине Павловичу, не обижайся. У нас теж є дещо приховано. Можем і тобі позичити, як хочеш.
– От тобі й старий, – розвеселився Дорош. – Ну, артист. Ніколи б не подумав.
– Це я так, прикидаюсь дурнуватим, – зашепотів старий. – 3 дурнуватого який спрос? Скажу вам, що за розпорядженням Оксена можу видати для твоїх хлопців чого хочеш з їстівного. Ну, а остальне – воно не видається, бо й самим здасться. Ага, ось що. Ти тут зборів не збирай, мітингу не скликай, бо люди тепер затаїлися, на мітинг не підуть. Вони й так не знають, що робити. Нам тепер у хитрість треба перекидатися. Сам чуєш – гуркотить, от-от до нас припожалує. І ви, хлопці, теж швидше вискакуйте, а то коли б вас не зачинили.
– Заради пораненого товариша зупинилися. Вночі вирушимо.
– Отак і добре. Так іди собі, а ввечері все зробиться.
Дорош повернувся до Вихорів, поснідав і ліг у хліві на сіні. Він багато ходив, нога натрудилася і тепер боліла.
Прибігла Орися, принесла подушку:
– А знаєте, я вас вперше не пізнала, – щебетнула, збиваючи подушку. – А тепер уже знаю: ви колись так кумедно в район на коні їхали, – засміялася Орися, і її очі бризнули такою веселістю, щоки так зайнялися збентеженою дівочою кров'ю, що Дорош теж посміхнувся і подумав:
«їй материнства хочеться, дитинку колихати, а тут чорне лихо землю рве».
– Оддихайте. Може, й мого хтось отак припантрує… – і, затулившись рукавом, пішла з хліва.
Молодиця намочила в ночвах білизну бійців, заходилася прати. Білизна була чорна, пахла землею, димами, і в Орисі стискалось серце, коли вона принюхувалась до неї. Увесь день їй пахло гарячою Тимковою спиною, його махорковими губами, чорним баранячим чубом, яблуневою постіллю, і вона покинула прання, прокралася в комору і довго стояла в куточку, притиспш до розпашілого обличчя Тимків картуз, що пах полиневими степовими ночами, гарячим диханням коханого. Сонячний пил просівався крізь комірне віконце, і вона, притисши картуз до серця, стояла в тому пилу золота, як Богородиця, і молилася:
– Боже, якщо ти єсть, захисти і заступи його, не дай кровинці капнути на землю, а краще виціди мою по крапці, бо я хочу, щоб він жив. Боже, прошу тебе…
Вона впала головою на скриню і заплакала. Потім обережно повісила картуз, витерла фартухом сльози і вийшла з ванькирчика тиха і заспокоєна, як після сповіді.
«Оце гарно, треба роботу робити, а я рюмсаю», – незлостиво докоряла сама себе, зайшла в хату, щоб набрати лугу[1] для прання.
Орися знала, що поранений боєць лежить на лаві, і їй захотілося глянути на нього, але вона не наважувалася, бо їй здавалося, що в нього жахливо понівечене лице і заюшене кров'ю око не до діла підморгує. Але почуття, що поблизу є людина, яка страждає, перемогло страх, і вона глянула. Ноги її прикипіли до долівки: він дивився на неї добрими чистими очима і прохав у неї пробачення, що своєю присутністю спричиняє клопіт. Орися почервоніла, опустила очі і не знала, що робити: підходити ближче чи робити своє діло. Вона стояла з опущеними очима, але відчувала себе спокійніше, і коли звела очі, то зрозуміла чому: він уже не дивився на неї своїми очима, а лежав, заплющивши їх. Видно, втома розслабила його, і він уже спав. Це був дуже молодий боєць, з надзвичайно ніжним, як у дітей, рисунком рота і білим пушком над верхньою губою. На ньому була несвіжа сорочка, розхристана на грудях, і Орися чула, як він дихає і як у нього в грудях щось шваркотить і присвистує. Вона не могла втямити, що то, і, нахилившись ближче, засичала, як від пекучого болю: між бинтами ворушилась сіра маса. Орися закрила руками обличчя і наосліп вискочила з хати.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вир» автора Тютюнник Г.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга друга“ на сторінці 58. Приємного читання.