Розділ «Книга друга»

– Чумаченко, вистачить тобі. Допався, як віл до калюжі.

– Дай баклагу набрати.

– Куди ллєш у чоботи? Хіба повилазило?

– Хлопці, оце я тут і в прийми пристану, – балагурить Чумаченко, витираючи рукавом рота. – Он уже й наречена з тещею йдуть.

– Перестань, – стогне смаглолиций боєць з рукою на перев'язі, відвертаючи сердите обличчя. Йому, напевне, вже набридли Чумаченкові теревені.

Серед двору, поглядаючи на годинник, стоїть Дорош. Неголене обличчя темніє щетиною, очі червоні, роз'ятрені пилюкою.

– Хто є в селі? – питає він Уляну.

– Немає нікого. Голова сільради і голова колгоспу виїхали. Вакуїрувались.

– Німців не чувати?

– Борони Боже, – блідне Уляна.

– Тоді ось що, – Дорош спирається на палицю, шкутильгає в холодок під верби. – Чи не можна у вас пораненого покласти? Четвертий день веземо. Розтрясло його зовсім.

– Давайте його, давайте.

– Іще якби хліба спекти і білизну попрати.

– Хіба ж я вам у чомусь відмовлю. В самої двоє скитаються світами.

Дорош махнув рукою бійцям, вони відкрили борт машини і почали там щось робити. По рухові їх Орися зрозуміла, що вони підіймають щось важке. Вона хотіла подивитися, але бійці стояли так щільно, що вона нічого не могла побачити. Орися відступила. Повз неї пропливла жовта рука, стрижена голова. Довгі, зігнуті в колінах ноги теліпалися піхотинськими ботинками, на яких засохла грязюка. Коли пораненого вносили в сіни, хтось із бійців зробив необережний рух, і він застогнав.

Дорош сів на призьбі, витяг поранену ногу і так сидів довго, не то задумавшись, не то дрімаючи. В чорній тіні його козирка тужили очі: невже забули його люди в Троянівці? Невже так змінила його військова форма чи бої та тривога зліпили друге обличчя, що не впізнають його люди? Оце ж садиба Вихорів, він її знає. Он Орися накидає в жлукто цілу гору червоноармійської білизни і не пізнає його, не дивиться навіть на нього. Дорош бере паличку, виходить із двору. Левадами, через Ташань – і вже війна вгризається залізяччям десь позаду, струшує в пітьму людське життя, обжирається кров'ю, гасить очі святому радянському воїнству, гоготить вулканами, – а тут вимиває вітерець поливу на небі, розхукує біле хмариння, і цілі потоки синяви заливають світ і ніжать землю духом неба і коріння; і те єднання землі і неба щемить у грудях тривогою вічності: людина відчуває себе новонародженою перед красою життя, і сяйво добра освічує їй душу, і в тому сяйві вона бачить себе збоку первозданною, непорочною, доброю, як перкалеве світло березових гаїв, ніжною і щирою, як голуб'яче серце. Дорош теж зайнявся тихим світлом добра. Природа входила в нього духом коріння, чистотою небесної синяви, бентежила хліборобське серце. Якою ж ви силою володієте, сині небесні потоки, ви, білі хмари, і ти, пахуча земле, що з одного робиш звіра, а з другого голуба? Отже, є в тобі таємні чари? А хмари біліли, і гомоніли сині потоки: «Справедлива душа чарується небом і землею, а чорна – смертю». Дорош і справді чарувався небом і землею і думав, дибаючи понад Ташанню:

«Невже ж я тут і все бачу після того, як по мені проскреготіла машина війни?»

Сині потоки лилися, і Ташань кипіла під вітром. Верби сплакували листям, і золоті сльози гнало за водою. Комиші кошлатились, і здавалося, що в їхній таємничості хтось живе. Дорош розгорнув їх руками, вийшов на берег річки і сів на пеньку. Тепер його ніхто не бачив, бо він був сам на сам із річкою. Коло нього, затоплений у воду, стояв човен, лежало поламане весло. На сучку верби висів прогнилий ятір. Забуте, покинуте місце. Давно сюди не ступала людська нога. Тільки сині потоки поміж комишами та зелене латаття підняло на вітер вуха. Скоро воно осяде на дно, відімре і чи не тому так нашорошило вуха, щоб наслухатися востаннє вічної думи комишів? Латаття осяде, і річка очиститься, але чи очиститься людська совість від звірячого паскудства, і коли ж настане такий час?

Вода світила на Дороша лагідністю, виколисувала милість до всього живого. З комишевої затоки випливла дика качка з каченятами, і вони шульпотіли собі та перекахкувалися, живлячись, чим дарувала природа, а Дорош шепотів: «Пливіть. Я вам нічого поганого не зроблю».

І коли стара качка закричала щось по-своєму і всі діти спливлися докупи та звели одне до одного дзьобики і загомоніли, – Дорош відчув, як щось давонуло за горло. Може, то одвалився з душі камінь війни і захльоснуло його людською радістю, що стріляний, пропахлий смертями воїн потер рукою щемлячі очі над тихою пустельною рікою. «Ну, так я зовсім розкисну, – усміхнувся Дорош. – Мені потрібне тверде серце».