Розділ «Книга друга»

Тимко замовк, почуваючи, як його давить за горло і не дає говорити.

Костюченко випалив відразу:

– За те, що ти переховував Северина Джмелика.

– Але ж він клявся, що він не винен. Як же я міг невинного товариша…

– Запам'ятай, Тимку, – перебив Костюченко. – Товариші ви з ним були по сільських грищах та розвагах, а цього мало, щоб називатися товаришами. Тут, хлопче, увесь світ перемішався, і, щоб вийти чесним із цього виру, треба дивитися, пильно дивитися, що робиться навколо. Знаєш, Котляревський, твій земляк, писав: «Де общее добро в упадку, – забудь отця, забудь і матку». Пам'ятаєш, відсилав я тебе із пістолетом у степ. То була проба на віру. Чкурнув би ти з ним – мене б до стінки поставили, не подивилися, що я комісар. А я вірив у тебе і зараз вірю. Тільки ось що тобі скажу – не ображайся, що тебе запроторили у трудову армію, а зрозумій: зброя – вона у різні боки стріляє…

І ми її поки що не можемо дати в руки тих людей, у яких неясне відношення до радянської влади. Отже, я тобі раджу – подовбай землю, подумай. Бачиш, яке закрутилося? Тут кожному чоловікові треба тверде місце знайти.

Тимко мовчки потис руку комісара і вийшов із хати. Коли він прямував мимо розваленої клуні, чеченців уже не було. На тому місці, де вони сиділи, пригасало вогнище. Під морозним нічним небом воно виглядало купкою зірочок, що їх хтось згріб у пірамідку. Тимко сів біля вогнища. Тут і досі пахло вовняними бурками і кислим розпареним духом постолів. Він сів, поклавши схрещені руки на коліна, а на них підборіддя, і вставився на стальну окалину попільцю, під яким жевріли виглянцьовані морозом жарини.

Так він сидів довго, відчуваючи тепле дихання жару на руки і обличчя, нюхаючи бражковий відпар снігу і землі, і земля ця пахла так само, як і там, дома, коли він одного разу, будучи на полюванні, розкладав багаття у глухому степу і сміявся, і радів, і гомонів з товаришами, і жартував з Марком, який підстрелив кота замість зайця, і чарувався засніженим степом, вдихаючи лимонний дух місяця. Але тоді земля була для нього розкішшю, якою він дихав, якою жив, тепер же вона стала для нього печаллю, і вони були вдвох під високими зорями і говорили.

– Я добра, – говорила земля. – Я всіх народжую і всіх приймаю на вічний спочинок. А чому ви, люди, такі злі?

– Бо ніяк тебе не поділимо…

– Так я ж безмежна. Мене всюди вистачає – і тут, і на небі. Навіщо ж мене ділити?

– Бо ти лукава, ти служиш усім – і ворогам, і друзям. Поглинь ворогів, тих, що йдуть на тебе, і ми знову будемо тебе орати і засівати і всі осколки витягнемо з твого тіла, щоб воно не боліло.

– Я вбивати не вмію. Я можу тільки приймати уже вбитих.

– Ну, ми тобі наробимо їх багато, тільки приймай. Бо ти – наша, і ми не хочемо, щоб ти стала чужою. Он як ти пахнеш хлібом печеним. Я орав тебе і засівав. Знаю… Тільки ти мені ось що скажи, бо ти найвищий суддя: обижав я тебе коли-небудь?

– Ні. Ти мене рукою гладив, лагідно дихав на мене, і все горе і радощі мені розказував. Ні, ти мене не обижав.

– Тоді за що ж мене обижають люди?

– Бо ти ще не знаєш, як за правдою йти. Підеш за правдою – ніхто тебе не обидить.

– А правда є на світі?

– Є.

– Де ж вона?