Розділ «Книга друга»

– Так пшениця ж. Як золото…

Підситочок шмигнув до комори, а Павло сів біля Тетері, поклав поруч себе порожні мішки. Уже Хома раз виніс, удруге, а Павло сидить, курить і ні слова, ні півслова, так, наче язик йому юрком зв'язали.

– Чого ж ти сидиш пеньком? Що ж тобі зостанеться? – уже не витримав Хома. – Тут ґав ловити нічого, коли на таке пішлося…

Мовчить Павло. Як зупинилися очі на Беєвій горі, так і стоять там, заклякши. Сидів ще з годину, потім зітхнув тяжко:

– Да-а-а! Дохазяйнувалися, – і пішов до комори, назустріч Хомі.

А у того очі рогом лізуть, чувал до землі давить, ноги трясуться.

– Підсоби, Павле.

Павло знімає зі спини чувал, несе до засіки, половину відсипає.

– Що ти, Павле, навіщо? – метушиться Хома.

– Неси, кажу, – раптом звіріє Павло, і очі його шалено округлюються.

Хома смішно моргає руденькими вусиками, дрібулить додому з неповним мішком за плечима.

Надвечір все перейшло на справжній грабунок. Залужанські дядьки, заможні і жадібні, шпортали один одного вилами, хрупали по головах оглоблями за землю, за межу, за вкрадений сніп, за випасену отаву. Жили в лугах та ярах віками. Кого не візьми – рідня: кум, сват, брат, племінник, хрещений батько. Були в них свої, ніким не писані, дикі закони: вкрав – не позивайся, сам украдь. У тебе сусід – дугу, ти у нього – воза. Творилися там страшні самосуди, бійки та сварки.

Настали колгоспи. Залужани земельку і конячок віддавали неохоче, з глухим ремством. Згодом втяглися в роботу, але працювали лінькувато. До того, що одержували на трудодні, в три рази більше докрадали і жили добре. Цього дня приїхали за пшеницею цілим обозом, стали розтягати інвентар: борони, рала, плуги, навіть сівалки. Тетеря благав, сварився, погрожував, але його ніхто не слухав: дядьки робили своє.

Тетеря забрав Бовдюга, колгоспного коваля Василя Кира, здорового, чорного і сильного, і ще з десяток троянчан, що крутилися біля комор, і повів на дворище. Павло теж пішов із ними. Карпо Джмелик, розіпрілий, червоний, із Северином зсаджували на гарбу віялку.

– Що ж ти робиш? – підійшов до нього Тетеря. – Це колгоспне майно, а не твоє.

– Тепер усе наше, – ще дужче почервонів Карпо, і очі його зажерливо спалахнули. – Твоя вже ниточка обірвалася. Зась. Досить нас у колгоспі душить. Тепер вільними господарями будемо. Німці землю роздадуть, і буде все, як було.

– Он як ти заговорив, – підступив увесь потемнілий Василь Кир. – Ану, скидай віялку, зараза!

Кулаки його повисли, як гирі.

– Ти мені тут не заразкай, кіптюх чортів, – ворухнув плечима Карпо, аж ватний піджак затріщав на спині.

Северин усміхався, чекаючи, що буде, не виймаючи рук із глибоких кишень. Кир ухопив віялку, рвонув на землю. Северин, усміхаючись, узяв його за руку, очі звірілі, в них закипав волошковий цвіт: