Розділ «Книга друга»

– Виступаєте, чи що? А я ж і картопельки наварила…

На майдані викрики команд. Сіра обірвана різноманітна юрба, чоловік п'ятсот, вишикувалася квадратом. Картузи, кудлаті папахи, пілотки з відкоченими на вуха бортами, шинелі, шкірянки, піджаки, з яких клаптями вилізає вата, кожухи, бешмети, зіпуни, чоботи, валянки, постоли, брезентові черевики, обмотані в ганчір'я ноги в калошах. Лиця неголені, немиті, втомлені довгими переходами і недоїданням. Люди ворушать лопатками – заїдає нужа. Перед строєм сновигають міліціонери в коротеньких кожушках і валянках. Обличчя червоні від морозу.

– Ррр-ів-ня-аа-йсь!

– Сми-иррна-а-а-а!

Сірий квадрат завмирає. На бугрі стоїть вислоплечий чоловік у розстебнутому кожусі, ніс м'ясистий, лице фіолетове, очі маленькі, сонні. До нього підбігають міліціонери, віддають рапорт, він також піднімає рукавицю, але кожного разу опускає, не донісши до скроні. Біля нього стоять комісар Костюченко і лейтенант Храпов. Обидва в довгих артилерійських шинелях, виголені, підтягнуті, чисті. Костюченко рум'яний, усміхається, оголюючи міцні зуби. Тимко не зводить з нього очей.

«Який він хороший, наш комісар. Це ж такі і в Громадянську війну полки водили на біляків. Як він лагідно говорить щось до того міліціонера, а той як сердито дивиться на нього. Як він сміє так сердитися на нашого комісара? Думає, як міліціонер, так йому все можна», – міркує Тимко.

– Смиррно-ооо!

Тимко витягається в струнку.

«Гляньте ж, товаришу комісар, як я стою. Вірно я стою? Це я перед вами так стою, а перед міліціонерами не стояв би нізащо».

Костюченко якраз повернув обличчя, текучим поглядом пройшовся по лівому флангові, де стояла його команда.

«Помітив, побачив», – аж похолов від радощів Тимко і ще вище підняв своє зраділе, усміхнене лице із чорними сяючими очима.

Міліціонер, що проходив якраз мимо, повернув до Тимка тугу шию.

– Ти чого зуби скалиш? Стояти смирно!

«Я тобі не підкоряюся, он мої командири стоять. Не тобі пара», – кепкує з нього в душі Тимко.

– Товариші, – почав комісар, виступивши наперед. – Товариші! От ми і передали вас тій частині, яку так довго шукали. Служіть чесно трудовому народові, – він приклав руку до скроні і відступив назад.

«Що ж це? Як? Що це? – забухало молотом у Тимкових грудях. – Товаришу комісар, як же це так? Чому?» – питав він, але комісар уже не дивився в їх бік, він уже їх здав і розмовляв з Храповим про щось інше.

«Що це? Куди ми? Хто ви такі?» – розпачливо озирався Тимко по боках, шукаючи відповіді на тисячі питань, що затуманили йому голову і заслали сльозами очі. – Хто ви такі? – приставав він до низенького дядька в зіпуні, який стояв, згорбившись, і тупотів личаками.

– Неблагонадійні, милок, неблагонадійні. Ти по якій статті судився?

– Я чесний. Я не судився. За що ж мене сюди? – закричав Тимко. – Ви, може, злодії, крали. А мене за що? Я – чесний.

– Цить, не шкабарчи, горобеня жовтороте. Це тобі не в маминій пазусі. Тут тобі решку наведуть швидко, – порадив з-поміж рядів густий бас.