Розділ «Книга друга»

Тимко згріб у обидві руки тільняшку, ривком сіпнув до себе і, не давши опам'ятатися, щосили попер у двері. Тільняшка векнула десь аж у сінях. Тоська занишпорив рукою по лахмітті, блиснув фінкою. її спритним ударом вибив Елдар. Радісно повискуючи, він кинувся на Тоську, затиснувши в руці кинджал, націлюючи йому в шию. Тимко відвів руку Елдара, і вона шкрябнула ножем по грубці, прописала слід. Тоська стояв у кутку блідий, щелепа його трусилася.

– Ну? – тяжко сапав Тимко.

Тоська вийшов, торгнувши дверима.

– О боже, що ж тепер буде? – заскиглила господиня.

– А що буде – охолонуть на морозі – і по всьому. Будуть знати, як батярувати. Ото як зайшли одного разу до вуйка два равини, – і тут не зрадив себе Прокопчук, і всі, навіть чеченці, затихли. – А вуйко був лихий на них та й каже синові: «А давай-но ми їх провчимо, щоб не були паскудами». І давай тих равинів бити. Били їх, били, але один равин якось вискочив. Біжить вулицею, а назустріч йому Мошко і питає: «Ну, як справи? Є нинька гендель?» – «Є, – каже, – бо наша бере. Я оце вирвався, а там той ще добирає». Отак і ті – набрали по саму зав'язку, тепер хай на морозі прохолоджуються, – і тихо: – Недобрі люди, босяки. Чужим трудом живуть. Як паразити. Молодець, хлопче, – похвалив він Тимка. – Добре ти їх відчухрав. А то на голову сідають.

Чеченці, розпарені теплом, швидко поснули. Тимко теж дрімав. Раптом за вікном зашамотіло і заскиглило загробним голосом:

– Хоч одежу викиньте, жлоби.

Тимко згріб їхню одежу і жужма викинув надвір. Лише після цього міцно заснув.

V

– Павле, ну доки ти лежатимеш, щоб ти оближнем ліг? – кричала Явдоха, зазираючи на піч, з якої стриміли босі ножища і чулося голосне хропіння. – Господи милосердний і праведний! За які гріхи ти мені отаке убоїще послав? – бідкалася вона, пораючись по хаті та вряди-годи прислухаючись до клекотіння на печі: там хтось то наливав, то виливав воду з тикви. Явдоха зітхнула і заходилась мити посуд. Була це суха, немічна жінка з жовтим обличчям і чорними, колись красивими, а тепер змученими, як після хвороби, очима. Губи в неї були сині, аж чорні. Видно, в неї щось боліло, і вічно вона постогнувала, примовляючи: «І за що я отак мучуся? Де та смерть ходить? Чом вона мене не задушить?»

Повернувшись із служби, Павло оженився на Явдосі тому, що вона була такою бідною, як і він. Явдоха нюхом відгадала, що Павло буде чоловік покірний і жити за ним буде легко, якщо прибрати його до рук. Тому вона і зробила все для цього, що могла, а саме: вінчаючись, перша ступнула на килим біля аналоя і на перших же днях їхнього сумісного життя ніжно сказала «ши» і зодягла на нього новеньке мережане ярмо. Павло мовчки всунув туди шию, як бичок-третячок, і поніс його крутим життєвим шляхом. Він знав тільки одне: крикне йому Явдоха «соб», треба повертати вліво, «цабе» – вправо. Але одного разу на вулиці жонаті чоловіки стали насміхатися з Павла, дорікаючи, що він не господар у своїй хаті, а до старого колеса заплішка. Коли отак із нього жінка вірьовки сучить, а він піддається, то не вартий він, щоб серед жонатих чоловіків на вулиці сидіти, бо справжній господар хоч раз на місяць, а потягає жінку за коси, щоб знала порядок та відчувала, що в хаті є хазяїн. А Павло як оженився, то ні разу й пальцем свою не торкнув! А жінці хіба можна вірити? Усі бачать, як вона до чужих чоловіків ірже, один ти не бачиш, під'юджували дядьки Павла.

Пізно повернувся додому. Явдоха сіяла муку на підситок, готуючись завтра пекти хліб. Павло підійшов до неї і хлипнув у вухо. Вона зойкнула і впала на долівку. Павло витріщив очі і став дожидати, доки підведеться: вона не підводилася і перестала дихати. Тоді він побіг до сусідів і сказав, що Явдоха впала і не встає. Сусіди прибігли в хату, розціпили Явдосі рота і влили води. Після цього Павло сказав Явдосі: «Хай ти сказишся, більше і пальцем не торкну». І справді, більше не чіпав і покірно, без ремства ніс своє ярмо. Шия притерлася до ярма, і він уже і не помічав його ваги.

З евакуації Павло повернувся вошивий і голодний. Явдоха зігріла три чавуни води, обстригла ножицями голову і бороду такими «покосами», що жаль було глянути на чоловіка, викупала в ночвах, дала чисту білизну і посадила вечеряти. Павло з'їв паляницю хліба і такий горделей борщу, що собака не перескочить, поліз на піч відсипатися і оце спав уже третю добу.

– Спи, спи, – вичитувала Явдоха, човгаючи по хаті. – Дрова не нарубані, води не принесено, а він – пузо на черінь та й давить хропака. А що йому…

Вона не доказала, мимо вікна майнула чиясь шапка, в сінях зашаруділо, шукаючи клямки. У хату ввійшов Хома Підситочок.

– Павло дома? – запитав він, нипаючи очима в хаті.

– Он, хіба не чуєш?

Хома став на лежанку, потяг раз-другий Павла за ноги. Той розчунявся, вставився сонними очима на Хому.

– Вставай швиденько. В колгоспі зеренце роздають. Людей як мурашечок. Треба поспішати, бо другі пшеничку заберуть, а нам послідок лишиться.

Павло втелющився очима на вікно так, немов за ним борюкалися леви, яких він уперше бачив.