Розділ «Книга друга»

Сонце пробилося крізь туман, гріло землю, і вона парувала стиха, тужавіла; дороги просихали, ставало легше іти. На горбах маячіли людські постаті, і коли мобілізовані підійшли ближче, то побачили, що то бійці копають окопи. Жовта глина лежала на стерні свіжими купками. Обабіч горіло маленьке вогнище. На лопаті, що лежала на пустих кулеметних коробках, висів котелок. Літній, зарослий щетиною боєць підкладав сухі соснові щепи, кашоварив.

– Братці, не буде в кого махорочки на самокрутку? – запитав він, витираючи червоні руки об штани.

– Задніх питай, там народ багатший, – порадили з гурту.

– Що за частина? – запитав, під'їхавши, Храпов.

– Ось, риємо, – показав на окопи боєць і незадоволено насупився. – Отак кожного разу. Вигепаєш окоп по шию, цілу ніч сорочка не просихає, а вранці команда: «Відступати». Змотуй, значить, вудочки. Так що, знайдеться у кого закурити чи ні?

Прокопчук виступив наперед, розшморгнув кисет із свинячого міхура.

– Де такого доп'яв? – засміявся боєць, любуючись кисетом.

– Це мені один равин подарував.

– Що? – не второпав боєць.

– Бери, коли дають. Чого розпитуєш.

Люди познімали з плечей торби, розташувалися на короткий відпочинок. Раптом хтось крикнув: «Повітря!» Деякі попадали на землю, деякі застрибали в окопи. Тривога виявилася даремною. Два німецьких «месери» прошуміли стороною, залишаючи за собою металевий дзвін.

– Чекай, чекай, – посварився йому вслід Прокопчук. – Злапають тебе колись за хвоста, годі буде вирватися.

Всі засміялися. Прокопчук зняв із себе торбу, розсупонив її, вийняв сало, примовляючи, як на весіллі:

– їжте, людоньки, їжте. З доброго кнурця сало. Із жирного. Може, хто курятини бажає, то й таке у нас є. Ану, Марку, гости людей на добре здоров'я.

Бійці повилазили з окопів, дружно накинулися на гостинці, смоктали курячі кісточки. Марко з тривогою позирав на торбу, що все худішала.

«Своє сало в торбі тримає, а моїх курей їдять, аж за вухами лящить. Щедрий на чуже, а свого, не бійтесь, не роздає. Плакали мої запаси».

Перепочивши, рушили далі. Всю дорогу Марко мацав порожню торбу, лаяв Прокопчука:

– Мої запаси пороздавав, а свої, бач, ні. Який хитрий.

– Або ми з тобою в голодний край, а не поміж людей йдемо? – не втрачав надії Прокопчук.

– Говоріть. Гаразд, що язика маєте доброго.