Розділ «Книга друга»

Тимко рвонувся до нього. Марко схопив його за рукав.

– Не зв’язуйся з ними. Що ж тепер вдієш? Потрапив між ворон – по-воронячому й каркай.

– Не буду каркати, не буду.

– Розійдись! – пролунала команда, і люди, задубілі від двогодинного стояння, побігли до теплих хат. Заскрипіли ворота, загавкали собаки, забухали об груддя чоботи, застукотіли постоли. В морозному повітрі людський гомін затихав відлунням кроків.

Чеченці ходили від хати до хати чорною овечою отарою. То тут, то там чулася їхня швидка, гортанна мова.

Тимко повернувся на свою квартиру, куди, крім старих квартирантів, прибуло ще двоє – молоді хлопці сумнівного вигляду, видимо, з породи блатняків.

Зайшовши до хати, вони загнали діда на піч і зайняли найтепліше місце – біля грубки. Одного з них звали – Госька, другого – Тоська. Госька – в морській тільняшці, Тоська – в зеленій вовняній жіночій кофті. Тимка вони зміряли з ніг до голови, з особливою цікавістю зупинялись на добрих чоботях і на теплій тужурці.

– Ти шьто, тожє здєсь жівьошь?

Тимко не відповів, а сів у куточку на соломі, навіть не підійшов до столу, де парувала в чавуні картопля, яку господиня зварила для рубачів. Зате Госька і Тоська прикомандирувалися найпершими і підтягли до себе чавун. Марко, бачачи, що Тимко не їсть, поклав у полу сорочки кілька картоплин, хотів віднести йому. Госька згріб його за рукав. Вилицювате обличчя його розпливлося в усмішці.

– Ти, парень, видать, фартовий… Ану, полож назад.

– Еге ж. Так тобі й покладу. Ми цілий день дрова рубали, а вони за нас жерти будуть.

Госька моргнув Тосьці. Той знизу вгору вдарив Марка по руках. Гаряча картопля злетіла вгору, опекла Маркові очі. Він сів на лаву і закрив їх руками.

– Ти – плохой человек. Зачем так делать? – наїжився Ахметка.

– Мовчи, свиняче вухо.

Тоська вийняв фінку з білою кістяною ручкою і спритним рухом угнав її гострим лезом у стіл.

Тимко зодягнувся і вийшов з хати. В розпашіле обличчя дихнуло морозом. На небі зорі мов подроблені кусочки зеленого льоду. В провулках – темрява, тиша. Попрямував городами, задвірками, спотикаючись об груддя. Біля поваленого хліва горів огонь, відкидаючи на землю довгі тіні в кудлатих шапках. Тимко здогадався: то сидять чеченці. Звідти доносився тихий, одноманітний речитатив, і тяжко було розгадати, чи то співає хтось, чи плаче. Тимко обминув чеченців і зайшов у хату, що стояла на городах трохи окремо. За столом сиділо все командування і вечеряло. Забачивши в хаті Тимка, здивовано перезирнулися, ніби питаючи один одного: «Чого він сюди прийшов?»

– Пробачте. Це до мене, – підвівся комісар із-за столу. – Ну, що скажеш?

Тимко стояв мовчки. Він не міг нічого говорити, тільки чорні брови майнули від очей врозліт і так застигли.

Костюченко провів його у другу кімнату, де було зовсім темно, коли б не падали на підлогу і на стіни відсвіти з першої хати.

– Товаришу комісар, за віщо мене?