Розділ «Книга друга»

– Нічого немає.

– Добре. Як у степу?

– Спокійно, товаришу комісар.

– Гаразд. Стару заведи у якийсь порожній будинок, хай вона там обігріється. Це божевільна німкеня з колоністів.

– А може, тільки прикидається?

– Ні, – усміхнувся Костюченко. – Вона справді божевільна. Нам про неї говорили в районі. Як бачите, німці її не захотіли брати з собою.

В цей час стара пристрасно заговорила, рвонулася до дверей, піднявши вгору висохлу, в жилах руку.

– Що вона белькоче? – запитав Храпов у Костюченка, який знав німецьку мову.

– Сини, каже, мої йдуть. Піду зустрічати своїх синів.

– От сволота, веди її швидше к чорту, – насупився Храпов.

Тимко вивів стару надвір, штовхнув межи плечі: «Ще буду квартиру їй шукати. Хай іде, куди хоче», – і пішов до своєї хати.

Назустріч вибіг Марко і, ні слова не говорячи, прожогом кинувся в садок. Його довго не було. Потім прийшов, ліг поряд з Ахметкою.

– Почему не спиш, сюда-туда ходиш? – обурився Ахметка. – Чушка об’єлся? А?

– Тобі б таке, – щиро побажав Марко, постогнуючи. – Де ти бродив цілу ніч? – звернувся він до Тимка. – І повечеряли без тебе.

– Тебе в садку сторожував, щоб за вуха тримати, – усміхнувся в темряві Тимко.

– Тобі сміх, а мені… Ох ти ж горенько… – і Марко знову вискочив із хати, як на пожежу.

З німецької колонії виступили на світанку. Туман розвіявся, на сході зарожевіло небо. Після відпочинку люди побадьорішали, дружно місили ногами багнюку. У кожного за спиною теліпався лантух, аж назад тягнув. Прокопчук – шапка на потилиці, шинеля розстебнута, лупаті очі так і виграють, так і химерять, щоб що-небудь збрехати – цілу дорогу теревенить, одне кінчає, друге починає.

– Ото, пане-товаришу комісар, як хочете, то повім, як було, – починає він, пхаючись наперед.

– Товаришу, без «пане», – поправляє його Костюченко і посміхається.

– А, так, так. Коли ж запхався мені той пан у голову, щоб його чорна хвороба вдарила, що й викинути не можу.