Розділ «Книга друга»

– Хто такі? – запитав капітан, злазячи з коня.

– Ми хлопці веселі. Пий, гуляй. Ми тутешні партизани. А я – Олифір Кузьменко, з-під Журавного. Ще в Громадянську війну по лісах ходив з партизанами. Та чого ж ви стоїте? Сідайте в коло, дорогі наші браття, і будьте як дома. Семене, а Семене! – загукав він до молодого білочубого, що стояв, відставивши ногу, і, усміхаючись, крутив барабан нагана, застромленого за пояс. – Ану, давай сюди всьо, що треба. Ми запаслися всім. На два роки вистачить, – вихвалявся Олифір.

Капітан сів у коло, біля нього примостився Гнат, раз по раз позираючи на нього і ніби питаючи, як же його триматися і що робити при цій кумпанії. Капітанові піднесли стакан горілки. Він відпив, закусив соленим огірком.

Оксен сидів поряд із Гичкою.

– Ну як? – запитав він, кивнувши на лісовиків.

– Кумедія. Геть чиста кумедія, – зашепотів Панас.

– Слухай, а може, і ти б лишився у наших краях? Робота тут знайдеться.

– А з тим, з капітаном як? Він же не відпустить? А інші що подумають. Утік, скажуть, заховався. Ні, піду я далі. За армією піду. Там наші бійці, наші люди. А про рідний край ти мені не нагадуй. Мимо дому проходив – ноги до землі прикипали, трохи було на Троянівку не завернув. А потім думаю – обійду десятою дорогою, подалі від лиха…

– А може б, ти подумав? У партизанах залишився. Тільки, звичайно, не з такими, як оце…

– Е, ні. Раз я вже вирішив, то хай так і буде.

Після невеликої гостини вершники знову зібралися в дорогу.

– Ще раз пропоную: їдьте з нами, – заговорив капітан. Гнат був засовався їхати з капітаном і других підбивав:

– А що ж, капітан правду каже, чим тут нидіти в лісі, краще туди, де всі.

– Капітане, їдьте своєю дорогою і до нас не мішайтесь, – спалахнув Оксен.

– Діло ваше, – капітан цьвохнув коня прутиком.

– Знаєш-понімаєш, ти не сердься, – ковзнувся на сідлі Гнат і розпрощався з Оксеном. – Живі будемо – зустрінемося.

– Щасливої дороги, – махнув рукою Оксен і пішов до лісу.

IV

Тимко Вихор, Марко Дудочка, Сергій Золотаренко і Денис Кошара перебували у Святогорську, куди їх направили разом з іншими молодими троянівцями в запасний артилерійський полк. Жили вони на чумацьких правах, стройовою підготовкою не займалися, ходили в домашньому, спали в соснових куренях і виконували різні роботи: рили окопчики, обставляли тинами, плетеними з лози, чистили на полковій кухні картоплю. Кадровики дивилися на них, як на сторонніх, що плутаються без діла під ногами і всім заважають. Який-небудь військовий хлюст, особливо з нижчих чинів, що надійно присмоктався до запасного полку і знайшов собі притулок від воєнних бур, зазираючи в курінь, зичним голосом кричав:

– Троянівка, на сніданок!