Розділ «Книга друга»

– Ти що, в морду просиш на прощання? Підходь, я за це дорого не візьму.

Сергій ступнув уперед, шкіра на вилицях зачервоніла.

– Куди? – перепинив його Денис. – Як барани на толоці.

Він подав Тимкові мозолясту руку і, підштовхуючи поперед себе Сергія, пішов вайлуватою ходою. І ні туги, ні суму не було в його очах, немовби він розпрощався не з односельчанами, а з випадковими супутниками при битій дорозі.

На другий день виявилося, що немає одного з троянівців – Гараська Сича. Шукали його по всіх підрозділах, по лісах, понад Дінцем – не знайшли. До Тимка в курінь прибіг озброєний гвинтівкою боєць:

– Ви Тимко Вихор?

– Я.

– Ходім зі мною.

Тимко струсив із сорочки сухі соснові голки, вийшов із куреня. Боєць пропустив його вперед, ішов мовчки. Тимко озирнувся і хотів запитати, куди він його веде. Боєць ошкірився і легенько торкнув Тимка багнетом під лопатку:

– Тюпай, тюпай, нічого озираться…

– А ти не штурхайся багнетом. Я тобі не арештант, – заграв жовнами Тимко.

– Це ще невідомо…

Тимко крутнувся на п’ятах, на його губах клекотіла лють. Боєць примружив очі, наставив гвинтівку:

– Ти що хочеш, зараза, щоб я тобі живіт розпоров? Ану вперед!

Тимко нехотя повернувся спиною до бійця, закрокував по піску. Такого приниження він ще ніколи не знав. Тимко увійшов у сосновий дощаний будиночок, який охоронявся двома вартовими, що стояли на дверях.

– Куди? – запитав один із них.

– До старшого лейтенанта Махоткіна.

– Проходь…

Тимко не один раз чув, як згадувалося це прізвище бійцями. Як тільки хтось із бійців нарікав на погану їжу в запасному полку, лаяв причіпливих командирів або висловлював своє незадоволення положенням на фронті, йому говорили:

– А чого це ти розбазікався? Хочеш до Махоткіна? – і боєць відразу ж затихав.