Розділ «Книга друга»

Коли мизаті, гостроокі і неговіркі бійці в малинових петлицях несли котелки, з яких скапував жир, хто-небудь обов’язково говорив:

– О, махоткінці пішли. Кашу із смальцем тріскають.

Вели когось без ременяки і пілотки, всі шепотіли:

– Он уже… Повели до Махоткіна…

Тимко не дуже цікавився, хто такий Махоткін, що він робить, тепер же насторожився і відчував неспокій. Усе, що він бачив, хотіло задавити його волю: вартові, що мовчки стояли кожен біля своїх дверей, залізні шафи із величезними замками, тиша, настороженість, загадковість.

Боєць провів Тимка по коридору і відкрив двері, що вели до малесенького передпокою.

– Стій тут, – наказав він і, обсмикнувши гімнастерку та поправивши на животі поясок, зайшов у другу кімнату. Через хвилину вийшов звідти і кивнув головою на двері:

– Давай.

Тимко переступив через поріг, двері тихо закрились і клацнули замком.

В кімнаті не було ніяких меблів, крім залізної шафи в кутку і письмового стола, що стояв біля вікна. За столом сидів переперезаний ременями чоловік; голова у нього була важка, лиса і квадратна, руки маленькі, нервові, очі олов’яні; обличчя брюзкле, нездорового картопляного кольору, як у людини, що мало буває на повітрі і багато палить. Тимко майнув очима по кімнаті: вікна заґратовані, на столі теж маленькі ґрати, мабуть, щоб не зсувалися папери. Тимко стояв струнко, розвернувши груди і злегка нахиливши праворуч голову. Він не був у військовій формі, а в домашньому, тобто в чоботях з штанами навипуск і голубій сатиновій сорочці, порваній на ліктях і спині. Тому він так і доповів, що «мобілізований такий-то на ваш виклик з’явився». Олов’яні очі обмацували руді Тимкові чоботи, на яких ще й досі сиділа порохами троянівська земля і зеленими лишаями сохли коров’ячі кізячки, чорненькі штанці, у яких парубок ходив у артіль на роботу, міцні груди Тимка, що двома сковородами проступали крізь сорочку, дихали спокійно. Тимко обмивав своїми чистими очима картопляне обличчя переперезаного ременями чоловіка.

– Я – старший лейтенант Махоткін, – нарешті обізвався чоловік, що сидів за столом. – Що вам відомо про Гараська Сича, що цієї ночі втік із частини?

Тимко потис плечима.

– А що відомо? Втік – і все.

– Він не говорив з вами про втечу?

– Ні. Не говорив. Та хіба той, що думає тікати, кому скаже?

– Буває так, що й говорить, особливо вірному товаришу… А в нас є дані, що ви полюбляєте товаришувати з утікачами…

В Тимка сипонуло морозом поза спиною. «Це – Сергій. Сергій Золотаренко. Це його робота… Це він розказав про мене і про Джмелика». Тимко витримав погляд олов’яних очей. Махоткін розгорнув папку, що лежала на столі, і довго та уважно читав її.

– Так тобі нічого не відомого про Сича?

– Ні.

– А хто у вас є такий, що може втекти?