Розділ «Книга друга»

Через хвилину бійці покинули гостинний двір. Господар, спершись на тин, довго стояв, потім зняв із кілка відро, яке забули бійці, і поніс до хати: в хазяйстві знадобиться.

Зібравшися на гору, вершники поїхали лісом. Тут було прохолодно, і коні пішли бадьоріше. Капітан із Хамраєвим та сержантом Голобородьком їхав попереду, Оксен із земляками – ззаду.

– Ну, як воно там на фронті?

– Німець пре, так пре, що й зупинити годі. Оце бачиш пукавку? – труснув Панас заржавілою рушницею. – А в нього автомат. Біда, брате, біда. Вони, гаддя чортове, рукави засукають, чуби поначісують, автомат до пуза прикладе – і сипле, немов горохом, голови тобі не дає підвести. Ех, коли б нам техніки більше, ми б їм показали, де чіп затикається. А так що? Мінами як зачнуть швиргати – так навколо шкварчить, як на сковороді. Проте біля Києва і ми їм духу дали. Добре дали. Таки так дали, що не одного земля свята ковтнула і вже не поверне. І все ж таки довелося відступати. Нажали. Ой, скільки нашого брата у Дніпрі! Котрі уміли плавати – то сяк-так добралися, а котрі ні… Отут із хуторів, що за Троянівкою, рятував я одного землячка, пораненого. Та хіба врятуєш! – Голос у Панаса приглух. – Живіт осколком розшабатувало, кишки крізь пальці випирає. Куди там рятувати.

Гнат, слухаючи оповідання Панаса, принишк, і сідло під ним рипіло вже не так весело.

– Поклав я його на землю. Бачу, щось сказати хоче – очі так і говорять, так і говорять, а вуста мовчать. Зівнув два рази – і все.

– Ну, а з наших односельчан нікого не зачепило? – горбиться Гнат.

– Петруся Чаєчку.

– Вбито? – аж скрикнув Гнат.

– За Дніпром. Як у обороні стояли. І то, як убило? Правда, що кажуть: суженого конем не об’їдеш. Послали ми його з відром по кашу. Попоїли ми добре (німець саме перестав стріляти). А він тоді й питає: «Може, хто добавки хоче?» – «Ні, спасибі, – відповідаємо. – Душа більше не приймає». Коли це де не візьмись Охрім: «А я б, – каже, – з котелок рубонув». А бий тебе сила божа! Ото не дивися, що такий миршавий та зачуханий, а жер за десятьох, той Охрім, як перед погибеллю. Петрусь за відро і каже: «Оце, Охріме, тільки заради тебе іду, щоб ти знав, який я добрий», – і пішов. Тільки пішов, як тут німець знову мінами кидати заходився. Потім уже і стрільба припинилася, а Петруся немає та й немає, мов крізь землю провалився. Зійшов я вниз по схилу – дивлюсь… – губи в Панаса сіпнулися. – Ну, ти! – крикнув він на коня, що потягся було пастистя. – Дивлюсь, лежить. Відро в руці, і каша на пісок вилилась. Півголови, як бритвою, зрізано. На потилиці волосся пасьомцями позлипалося, і на них кров запеклася.

Деякий час троянівці їхали в тихій жалобі. Усі думали про те, що жив чоловік і – нема. А який гармоніст путящий! Чи хрестини, чи весілля, чи так яке гуляння, то вже без Петруся не обійдеться. Покладе голову на гармошку, приплющить очі та як уріже ойру-сміх – хоч-не-хоч танцюватимеш. І от немає Петруся. Загребли його в придніпровських пісках. Ніколи він не повернеться в рідне село. Не побивайся, жінко, не виглядай, не надійся, не прийде він, не обійме твої натруджені плечі, не порадує діточок – житимеш одна, і страшне слово, як тавро, запечеться у твоєму серці на все життя: вдова.

– Е, чого це ми носи повішали? – перебив мовчанку Панас Гичка. – Все про війну та про війну, а ти, Гнате, або ти, Оксене, про село розкажіть. Як там, що? Хотіли мимохідь і ми додому зазирнути, та капітан не дозволив. Каже, вас пусти, то біля бабської спідниці і прилипнете. Так і не вдалося зазирнути в рідні краї. Та, мабуть, і краще. Раз перекипіло серце – і баста. Навіщо вдруге ятрити?

І розмова полилася тихо та сумирно, як то водиться між хорошими земляками, а ще особливо полтавчанами: що нового, як живуть сім’ї, кого взяли в армію, а хто вже, може, повернувся «по чистій», чи цілі хати, чи не бомбили села…

В лісі почулася голосна розмова. Передні зупинилися наслухаючи. Капітан підняв руку, щоб задні також припинили рух.

– Що там таке? – зацікавився Оксен і пробрався наперед.

Гребєшков і Хамраєв про щось тихо говорили. Потім капітан махнув рукою і сказав: «Давай». Хамраєв зняв карабін і пішов поміж кущами, високо піднімаючи ноги. Ні одна галузка не хруснула під його ногами. Люди притихли, слідкуючи за ним. Скоро гімнастерка Хамраєва зникла між деревами. Гомін у лісі також притих. Було чути лише, як шелестить на деревах листя та важко сапають коні. Сонце вже стояло опівдні, і тіні від широких крон лежали на траві. Лісова прохолода освіжала людей і коней, десь далеко, в сторону Охтирки, чувся приглушений гуркіт. Німці бомбили станцію. Вершники на той гуркіт перезирнулися. Гнат рипнув сідлом, і всі зашикали на нього, ніби те рипіння було чути за тридев’ять земель. Враз почувся шелест, і на дорогу вийшов Хамраєв.

– Там люді, товариш капитан. Наші люді. Лошадь травка щиплет. Люді язиком болтай. Какой-такой – не знаю, – доповів він.

За кілька хвилин вершники були на галявині. Біля багаття сиділо з півдесятка озброєних людей, перед ними стояла сулія самогону і сковорода, на якій шипіла підсмажена ковбаса.

– А, наші дорогі бійці, браття, – кинулися вони до вершників. – Сідайте до гурту. У нас є чим почастувати. Сідайте. Все рівно – війна.

Більше за всіх кричав чоловік у фуфайці, підперезаний кулеметною стрічкою. Це був пристаркуватий чоловік, голова сива, але зуби білі, міцні.