Розділ «Книга друга»

– Хто ж його знає. Хіба до чужого залізеш у душу?

– А ти часом не збираєшся?

– Збираюся. Тільки на фронт.

– Навряд чи тобі вдасться.

– Поживем – побачимо… – усміхнувся Тимко.

Махоткін устав із-за стола, з папкою в руці підійшов до залізної шафи.

«Запер туди і мою душу», – гірко подумав Тимко. Потім Махоткін підійшов до Тимка, пощурив очі, погрався ключами і сказав, з цікавістю зазираючи хлопцеві у обличчя:

– Стежка твоя запетльована, хлопче, і якщо ти і надалі мірятимеш землю лисячим слідком, то гляди, щоб у залізний капкан не попався… А тепер – марш звідси!

Тимко, похнюпивши голову, побрів до дверей, які відкрив вартовий, що супроводжував його до кабінету Махоткіна.

У дверях Тимко зупинився і хотів сказати: «Воно, бачите, товаришу старший лейтенант, у кожного свої на землі сліди, в одного лисячі, а в другого – вовчі. Розберись, чиї кращі», – але стримався. Боєць випровадив Тимка надвір, і Тимко сказав йому на прощання:

– Добряча в тебе служба, хлопче. Чим на фронті залізні галушки хапать, то краще людські душі. Тільки життя, бачиш, по-різному повертається. І колись правда припре і тебе до стіни…

– Ти мені побалакай більше, – огризнувся боєць, але Тимко уже не слухав його і швидко пішов пісками до своїх куренів.

Цієї ночі Тимко спав погано. Кілька разів виходив з куреня, слухав, як шумлять сосни і шелестить по піску вартовий. Вийшов Марко, накрився свитою, як пастух мішком.

– Ти чого не спиш? – запитав його Тимко.

– Досада роз’їдає. Сидимо, як до пакола прип’яті. Інших у часті порозпреділяли. А ми? Так. Ні в тин ні в ворота. А може, нас і справді кудись запроторять у моряки чи у льотчики? Тебе як викликало командування, то нічого не говорило? Якби знаття, я б зарані заяву написав до вищого командування, щоб мене ні в льотчики, ні в моряки не брали, а тільки в піхоту.

– Чому ж так?

– У льотчики вибирають таких, що на голову міцні, а я – нікудишній. Вилізу на клуню – і то голова крутиться. А як підтягнуть під самі хмари та попокрутять мертвими петлями? Що тоді з мене буде? Формена ганчірка. І на морі я також не можу. Весною стояв на мосту, дивився, як Ташань лід жене – так і підперло до горла. А на морі? Там як почне кидати, то вниз, то вгору, то не втямиш, де небо, а де земля. Мені тільки на сухопутті служити. Дуже великий я охотник по землі ходити. Так що ж тобі командування говорило? Не питало про Гараська Сича?

– Питало, та ще й лаяло.

– Це мій гріх, – зітхнув Марко. – Як полягали ми вчора спати, чую, щось мацає за плечі. «Це ти, Марку?» – питає. «Я», – відповідаю. «Ходімо надвір, я тобі щось скажу», – просить Гарасько. Вийшов я. Він відвів мене в сосни і каже: «Хочеш Троянівку побачити, то я тебе навчу, як це зробити». Я насторожився, думаю: «Тут формено діло не чисте». Відводить він мене ще далі і тихо так шепче: «Ходім, – каже, – зі мною, і за тиждень будемо дома. Дорогу я роздивився добре, не заблуджуся. Харчі є – на двох вистачить. А ні – то в людей випросимо. Хто нас затримає? Ми на бійців не схожі. Скажемо – пастухи, худобу відганяли, і ніхто нас не займе. Ну, гайда». Страшно мені стало від таких слів, під грудьми холодець труситься. Ну що тут, думаю, говорити? Мовчу я, а в самого серце тільки стук-стук-стук, стук-стук-стук. Випустить він, думаю, отут мені кишки – і шукай тоді качки в очереті. «Ага, так ти злякався, значить… Боїшся? А я не боюся». Шурх поміж соснами – і був такий. А я стою – з місця не зрушу. Що ж, думаю, робити, кричати на допомогу чи до вартового бігти?

Тимко зірвав з Маркових плечей свитку, кинув на землю.