Розділ «Книга друга»

– А ви хто? – зацікавився Оксен, граючи веселими очима.

– Капітан Гребєшков.

– Те, що ви капітан, – я бачу. Одне тільки не зрозуміло, як бійці під командуванням такого капітана перестрівають людей і відбирають у них речі. Це схоже трохи на грабунок.

Веселі очі Оксена дивилися з такою відчайдушністю, що капітан відчув: від цих очей можна чекати всякого клопоту і напасті.

– Є наказ конфіскувати військове майно. Хамраєв, зніміть сідло.

Узбек, радісно вишкірившись, бадьоро підійшов до Гнатового коня. Оксен зняв із себе смушеву шапку, подав Гребєшкову:

– До капітанської шпали не вистачає сивої шапки. Відразу будете генералом.

– Мовчати, – побагровів капітан і зробив шиєю судорожний рух. – Затримати, обшукати, згодом розберемося, – крикнув він.

– А чого згодом? Давайте зараз. Пішли в хату, – наполягав Оксен.

Гнат блимав переляканими очима, облизував сухі губи.

Господар, ветхий дідок, шмигнув у хатину, швидко закривши за собою двері. Гнат і Оксен посідали на лаві, капітан, крекчучи, заліз за стіл.

– Документи.

– Уже ж раз показували.

– Зайві розмови. Давайте на стіл документи.

Обидва шльопнули шкіряними гаманами, туго набитими довідками.

Капітан, схиливши голову набік, довго вивчав їх, обличчя світлішало, нарешті посміхнувся:

– Ясно. Ви – сільський актив. Не гнівайтеся – час тепер, самі знаєте, воєнний. Ваш маршрут? – Він поліз у планшет за картою. – Може, ми поїдемо разом? Веселіше буде? А?

– Нам не по дорозі. Ви люди військові, ми – цивільні.

– Вигідніше іти з нами. Мої бійці, – він зробив наголос на слові «мої», виходило так, що вони існують для того лише, щоб охороняти його персону, – народ стріляний, і якщо вам доведеться сутужно, – не підведуть.

– Це ви про що? – не второпав Оксен.