Розділ «Книга друга»

– Є ще дві бодні липового меду, кіш яєць і двадцять літрів рижієвої олії. На жнива приготовлено.

– Ходім у контору, напишеш розписку.

В кабінеті Оксена, як надворі, – все порозкидано, шафи порозкривані, під ногами валяються папери. Килимок, яким так любив хизуватися Оксен перед іншими головами колгоспів, зіжмаканий і облитий чорнилом. Зайшовши у кабінет, Оксен за своєю десятилітньою звичкою зняв шапку, повісив на цвяшок і, пригладивши рукою чорне, закучерявлене спереду волосся, сів за стіл. Зараз же його охопило ділове почуття, яке охоплювало його завжди в цьому кабінеті, за цим столом, де йому не раз доводилося вирішувати важливі питання колгоспного життя. Він навіть за тою ж самою звичкою і керований тим же самим діловим почуттям сягнув рукою в шухляду, щоб витягти блокнот-щоденник, але відсмикнув її назад і криво посміхнувся: пригадав, для чого прийшов, і лице його зробилося суворим.

– От що, дядьку Григоре, сіялки, борони, рала, весь реманент бережіть. Найкраще – розберіть його на частини і заховайте. Зерно, що в коморах, роздайте людям.

– А з посівфондом як?

– Бережіть десь там у куточку. Інші продукти: сало, смалець, яйця, мед, сіль – закопайте у землю, – і кришка. Щоб тільки ви один знали, де воно. Зрозуміло? Відступатимуть наші бійці, скажіть – просив голова… – Оксен на хвильку замовк, одвернувся до вікна, – щоб стаєнь, корівників, свинарників не палили. Ну, як бомба або снаряд і попаде, то тоді вже хай… Що ж зробиш… Тепер ще. Кидаю я тут свою сім’ю…

Григір встав, зняв з лисої голови заячу шапку.

– Забрав би ти її з собою.

– Коли ж вона не хоче. – Оксен опустив очі, між бровами лягла зморшка. – Цілу ніч вмовляв: затялася, хоч вогнем печи: ти, каже, в армію підеш, а я між чужими людьми з двома дітьми що буду робити? Так що залишається вона тут. Дуже я вас, дядьку Григоре, проситиму: наглядайте за нею. Без мужичих рук – хата валиться.

– Об цім ділі не клопочись.

– Ну, оце і все. І ключі візьміть собі назад. В дорозі мені і голка важка буде.

Старим був завгосп і комірник Григір Тетеря! Відтоді, як заснувався колгосп, – на цій посаді працював, і тому, коли знову взяв ключі до рук і вони задзвонили в його пальцях, схилив на кожух сиву свою голову і подумав: «А хто його знає, може, й доживу до того, що засіки відкрию на нове зерно» – і поклав ключі у полотняну кишеню.

Вийшли на ґанок. Оксен махнув рукою: рушай.

Заскрипіли підводи, заревла худоба. Дівчата, плачучи в рукава, погнали її з двору.

– Люди! – закричав Оксен і зняв шапку. Вітер рвав його чуб, оголюючи залисини. – Хліб вам роздадуть, так що голодні сидіти не будете. Прийде німець – стійте один за всіх і всі за одного. Може, я кого зобидив або не так сказав, то простіть. – Поклонився на всі боки, надів шапку, поцілував жінку, дітей і, прогримівши чобітьми по сходах, побіг наздоганяти підводи.

Олена догнала його, вчепилася за рукав:

– Як же я буду одна з дітьми, Оксеночку?

Він поцілував її у мокре обличчя, притримуючи рукою шапку, погнав за підводами.

Гнат прогарцював прощальне коло по двору, зупинився у воротях, зняв карабін і вистрелив п’ять разів у повітря.

– Ждіть з перемогою! – крикнув він і оперіщив жеребця нагаєм. Той виніс його на шлях і полетів, рвучи копитами землю.