Розділ «Книга друга»

– І в кого воно отаке вдалося, баламутне? – гомоніли між собою баби.

– У діда Реви Нескистенко отакий був. Ніхто краще нього не задзвонить до утрені або «на достойно». А на Паску як заведе, як заведе, то аж дух тобі перехоплює, так же чисто виказують дзвони: «Клим дома, Хоми нема, Хома дома, Клима нема», – схиливши голову набік і розмахуючи зморщеним кулачком, заскандувала бабуся.

– І що-бо ви говорите? – сіпала її дочка за рукав.

– А що? Хіба не правда? Отут на всю округу кращого дзвонаря ніде не було. І ти, Боже мій, яке насунуло, – глянула вона на хмару, що стояла над горою. – І коли вже воно розійдеться?

– Ох, видать, не скоро, – зітхнула сусідка.

Оксен та Гнат разом з евакуйованими їхали цілу ніч без перепочинку. Ранком Оксен сказав на прощання тим, що гнали худобу:

– Оце дорога на самий Харків. Там худобу здасте, а самі як хочете – або ж додому вертайтеся, або мандруйте в тил Росії.

Павло Гречаний, у сірячині, з торбою через плече, босий (чоботи поклав на воза), кишені набехкані тютюном, мовляв, тепер хоч на край світу, підійшов до Оксена, щоб пояснив, куди худобу здавати: «бо я по городах не бував, то й не знаю».

Побачивши його за сорок верст від Троянівки, Оксен жахнувся: закрутить старого війна, пропаде чоловік, бо ж він далі Беєвої гори ніде не був. «І як же я не помітив? Зовсім з виду випустив», – докоряв себе Оксен.

– У дівчат, дядьку, все записано. Вони знають. – «Отож і знайшли кого послати. Самі, значить, у кущі, а ти язика не маєш, то бий ноги, старий дурню, доки десь на дорозі ноги відкинеш». – А втім, знаєте що, дядьку, вертайтеся додому. До Харкова дорога далека.

– Та ми їм ще в селі говорили, – обізвалися дівчата. – Так он товариш Рева напали: «Здоровий, дожене». Ну, а дядько – звісно ж які – не відмовляться.

– Ну, то як, дядьку, вертаєте?

– Та про мене, – згодився Павло, узяв чоботи, ціпок і, скинувши шапку, довго стояв обабіч дороги, як чабан, що запас свою отару. Оксен з дівчатами озиралися весь час, доки його курява покрила.

– Свиня, – кинув він Гнатові, коли вони від’їхали на бокову стежку. – Отакого старого чоловіка – і то не пожалів.

– Ге-ге, – блиснув зубом Гнат. – Він двожильний, за твого, знаєш-понімаєш, коня виходить.

– Дурному гори немає, а все низ, отак і тобі, всіх на одну мірку міряєш.

В сніданок перекусили, напилися з баклаги теплої води, поїхали далі.

Під Оксеном кінь поганенький, замість сідла – мішок із сіном, а замість стремен – посторонки з петлями на обох кінцях. А в Гната – сідло на рипах, кінь, як звір. хали глухою дорогою, але і тут був великий рух. Дорога захрясла возами, худобою, кіньми і людьми. З меканням торохтять ратицями вівці, смердять розпареною на сонці вовною, понуривши голови, бреде скотина, дмухає на шляху, звихрюючи пилюку. У будах їдуть евакуйовані. Маленькі діти сплять на лахмітті або в материнських пеленах; на сонних, спітнілих личках чорні лишаї мух; разом із онучами сохнуть дитячі пелюшки.

Ззаду кожної підводи торохтить відро або задимлений казанок. Скриплять гарби, цьвохкають батоги, сопуть коні, люди з острахом позирають на обрій: чи не підкрадаються хижаки з чорними хрестами.

Оксен і Гнат потрапили в овечу ріку і довго не могли вибратися з неї.