Розділ «Книга друга»

Дід скаржився Дорошеві:

– Не дитина, а зарізяка росте: повні стріхи понапихав оружія. Оце перед вашими чого каблучився – точно якусь залізяку вихитрював. Я його і не лаю – у дворі все знадобиться.

Виїхали в степ. Темно – навіть кінського хвоста не видно. Микола припинив конячину, послухав.

– Не бійся, нікого немає. Паняй сміливо, – підбадьорив старий. – Німець тепер на большаках, а сюди й носа не показує. А поліцаї навідуються за курами та самогонкою. Та все якісь не наші. З чужих сіл. Скажи мені, командире, звідкіля воно такої погані набралося? За мирного врем’я наче таких не було, а грянула війна – ось і вони. Як чорт з рукава витрусив. Зараз тобі гвинтівку на плече, пов’язку на рукав – і вже воно… А щоб тебе двойною петлею зашморгнуло на радість мамці.

«Веселий дідок попався», – роздумував Дорош, уминаючи смачні бабині пироги.

– Смачні пироги, – прихвалив уголос.

– Їж на здоров’я. Нащот пирогів – моя баба перша на хуторі. А ви ж, хлопці, далеченько розігналися? Чи, може, воно вже й хватить? Якби на моє мненіє, то так, що вже й хватить. Мовчиш, командире? Отож і горенько. Ти думаєш, у тебе першого питаю? Моя хата від боліт крайня, через неї вже, мо, полк, а мо, й ціла дивізія перейшла таких, як ти. Усе з боліт крадуться. А я сміюся: чи не відьми болотяні вас там висиджують за ніч? А самого так і давить обценьками. Моя стара кожного дня два чавуни борщу варить і дві макітри пирогів пече. Щитай – польова кухня.

– З рідних є хто на війні?

– Син. Мо, десь під кущиком перезувається, щоб не мулько тікати було.

Пітьма намотувалася на колеса, як сувої повсті, по хуторах сурмили перші півні.

– Спиняй, Миколо, я вже вертаюся. Значить, так, одвезеш їх на Борзенків хутір до кума Никифора. А він уже зна як. Ну, я пішов. Глядіть же, бісові сини, під бабськими спідницями засядете – прокляну. І мій хліб-сіль рогом вилізе. Ну, їдьте вже, їдьте.

Всі підійшли прощатися з дідом, а особливо Охрім Горобець, трясе діда за руку, не дає нікому слова сказати, все сам говорить:

– Ти, діду, як закінчиться війна, приїжджай до нас. Ми тобі таку пасіку доручим, що бочками мед качатимеш. Ти знаєш, яка в нас бджола? У вічко не влазить. Потому – у нас степ, а у вас одно болото. Бджолі квітку потрібно. А у вас де квітка?

– Ну й чоловік. Якби в рот зерно засипав – борошно б вискакувало, – дивувався дід.

Два хутори проїхали спокійно. В третьому напоїли коня, напилися самі. Почали радитися, чи встигнуть завидна доскочити до Борзенкового. Кінь довго нюхав дубову баддю на цямрині, одфиркувався.

– А чого б не встигнути? Що ми – за годину сім кілометрів не проїдемо? Паняй, Миколо.

Охрім обливав водою голову, «щоб спать не хотілось», і, проводячи долонею по стриженому волоссі, стріляв краплями:

– Щось мені таке манжуриться, коли б нам чого не трапилось.

– Пристебни язика.

– Поїхали.