Розділ «Книга друга»

III

Спочатку Ташань була чистою, тоді зробилася крейдяною, а потім заколотилася, завирувала спідсподу, посивіла. Із-за Беєвої гори вилізла хмара, стала у воді темною фортецею, замертво, непорушно, взялась димами, закурілась. Хмара була сливовою, з підпаленими сонцем краями, щохвилі густішала, наливалася вируючою каламуттю, доки не стала внизу чорною, вгорі жовтогарячою, як глина на призьбі. Чорна тінь укрила село і річку, а в провулках між тинами поночіло, хати присіли. Ластівки летіли в тучу, голуби до схову. Сутулились соняшники, а небо кипіло. Верби опускали віти до землі, кутались і чекали, а тополям що! Синіми стрілами в небо – простору хочеться, висоти. Пройшло осоками, закошлатило, змішало, рвонуло верби за коси, – і захлипали віконниці, і таке розходилося, що вихлюпнуло воду з калюж.

В колгоспному дворі, стирлувавшись біля корівника, ревла худоба. Комори, стайні, волярня – все повідкривано, всюди валяються подерті мішки, смердить смалятиною. Собаки з гарчанням волочать по садку свинячі тельбухи. На яблунях висять свіжозідрані бичачі шкури. Біля контори – підводи, навантажені салом, пшоном, сіллю, борошном. Стоять люди, злякано дивляться на все, що робиться.

Оксен, збивши на потилицю шапку, сидить на ґанку, курить. Пальці нервово давлять вишневий мундштук. Біля нього топчеться запнута у чорну хустку Олена. Губи кривляться, на очах сльоза, як морська вода на камінні. Донечка тримається за спідницю, син треться біля батька, мовчить, тільки ніздрі тріпотять.

– Їдь, Олено, евакуюйся. Прийдуть німці – перевішають.

– Хай уже. Що людям, те й мені.

Від контори до комор, від комор у степ гасає на рудому жеребці Гнат. Сідло рипить, з мундштуків – шматками піна. Хекає кінь, хекає Гнат. На Гнатові нова шинеля, чоботи із шпорами, картуз – ремінцем під бороду, два нагани, бомби, ножі. За спиною – гвинтівка. На золотому зубі пожежа, на лиці – пожежа.

На руці – нагай з козячою ніжкою. Його жінка Настя стоїть поміж молодицями, мліє:

– Отакий усіх німців одним конем перечавучить. Боже, одчаюга! Сьогодні вдосвіта встала борошно сіяти, за підситок, а під ним бомби лежать… Мого, молодиці, першого вб’ють. Такий на голі шашки полізе.

– Ну, довго будете м’ятися? – кричить Гнат, осадивши огиря. – Я вже всю сільраду оббіг. Бачите? – показує нагаєм в степ.

А там гогоче, реве, крутить вогняні віхті, стріляє зерном у чорні хмари. Кінь і Гнат здибились на чорну хмару.

– Спа-а-алю все. Ні грама німцям не лишу! Хай суху землю гризуть.

– А ми що їстимемо?

– Єсть указаніє – вакуїруваться. Чого сидите?

– Жеребець волові не пара.

– Пішки ідіть, а то хитруєте! Ми повернемося. О, тоді, знаєш-понімаєш, спитаємо, хто на чию дудочку грав.

Гнат б’є огиря нагаєм і летить дворищем, розпустивши крила шинелі, туди, за Ташань, палити стоги.

Нарешті на підводи все вкладено, і Григір Тетеря підходить до Оксена.

– Тепер уже дорогою не розтруситься. Ось ключі: оце – від комор, це – від льохів, а це – від контори. Візьми.

Оксен ховає ключі до кишені.