Розділ «Книга друга»

– Діду, опусти своє оружіє, – просився Чумаченко. – Що це за життя таке? Німці наставляють, свої наставляють. Поімій хоч ти до нас жалість!

– А будеш мене обзивати?

– Ні, не буду. За що ж такого діда обзивати? З ним тютюнцю покурити, побалакати, – піддобрювався Чумаченко.

Нарешті заспокоїли діда; а найбільше Погасян. Він сказав, що у Вірменії такий дід був би великим начальником у любому місті. Виявилося, що дід – не промах, був на «інпірілістіческой», вміє лаятися по-турецьки, просити тютюну, знає, як по-їхньому вівця, кінь, хліб, вода.

З Погасяном вони зійшлися через дві хвилини.

– А як там гора Арарат, стоїть?

– Стоїть.

– І турки там ходять?

– Ходять.

– От бач, видно зразу, що чоловік з понятієм.

За столом зараз же Погасяна відділили. Дід його рішуче вважав за турка і наказав жінці свинячого м’яса і сала не давати, а краще дати молока з кукурудзяною кашею.

Поволі дід охолов.

– Так що тобі треба, командире?

– Нам якби підводу, хоч поганеньку. Важко мені йти, – відповів Дорош, відчуваючи, як в цій сільській хаті, де пахне сухим хмелем і капустяним листочком, зникає його контузія і меншає жар в голові.

– Підвода буде.

І справді, через півгодини запряжений конячкою віз стояв у дворі. Дід натоптував у ящик сіна, щоб краще було лежати пораненому. Підводу пригнав Миколка і вже шушукався із Чумаченкам, циганив гранату.

Проводжаючи Дороша, баба плакала і запихала в кишені пироги з картоплею…

Дід помацав у темряві «упряжку», кілька разів обійшов воза. Пес качався чорним клубком по траві, але не гавкав. Дід відкинув його чоботом, усівся біля Дороша:

– Миколка вас повезе. Менш подозрєній.

Виїхали з двору. Бійці ішли, тихо перемовляючись. Зорі ще не гасилися в зеленому небі. На болотах стогнав бугай.