Розділ без назви (2)

Над юрбою мужчин хмарою стоїть дим. Курять, аж на білому світі чорно. В них свої розмови.

– Купив оце підсвинка, та боюсь, чи не прогадав.

– Скільки ж?

– Одну з четвертиною.

– Та й як?

– Їсть наче добре.

– А моя заболіла, хоч до ветінара веди.

– Жінка?

– Став би я з нею водиться! Корова.

До гурту підходить рухлявий, як млинок, чоловік. Рукавом полотняної сорочки витирає збуджене обличчя, крутить головою на всі боки, як зацькований зайчик.

– Складай, браття, добро в чували. Правлять на Троянівку.

– Не мають такого права. Живемо, де хочемо.

– Еге. Стануть вони в тебе питати.

– Батьки наші тут жили, діди, а тепер за вітром війся? Нічого собі придумали!

– Та пропади воно пропадом! За чим жалієте? В цій глушині вже вовками поробилися.

– Тобі добре – жінку на віз посадив, та й вся рахуба, а в мене діти.

– А про мене, хоч і на Соловки. Аби гроші та життя хороше.

– Тс-с-с. Починають.

Гнат уже стояв на возі, м’яв у руках шапку та висвічував золотим зубом.

– Давай, тільки недовго, – шепотів йому знизу Оксен. – А то я тебе знаю: тягтимеш, як невід з моря.