Розділ без назви (2)

Вийшли на ґанок, Гнат відв’язав коня і, намацавши стремена, хвацько влетів у сідло.

– Ти, Оксене, сідай на підводу, – розпорядився він. – Я верхи поїду попереду колони. Р-р-р-р-руш-а-а-ай!

Двадцять підвід, вишикуваних одна за другою, загуркотіли колесами по полтавському шляху.

Хутір Вишневий – двадцять п’ять хат – примостився в голому степу кілометрів за п’ятнадцять від Троянівки. Ще за столипінщини поселився там перший хуторянин Силентій Кобза. Розжився, розбагатів, поприв’язував собацюг по чотирьох кінцях подвір’я, щоб стерегли замазані в бовдур золоті червінці. Але не встерегли й вони хазяйського скарбу: якийсь скривджений наймит пустив веселим вогнем свою помсту в чорні, як могили, клуні багатія – і згоріло з вогнем та димом все подвір’я. Перевіяв Силентій підситком увесь попіл, але червінців не знайшов: викапали вони золотою крівцею у святу землю. Як прийшли, так і пішли. Напік Силентій прісних коржів із підпаленої муки і подався десь на Донщину та й не повернувся. Земелька його пустувала якийсь там час, люди вважали те місце, де була Силентієва садиба, проклятим і не поселялися, а потім забулися і за якихось пару літ знову заселили родючий, масний і привільний куточок степу. Накопали колодязів, таких глибоких, що в їхніх чорних прірвах навіть удень світилися зорі, насадили садків, здебільшого вишневих, розвели худобу, птицю, одним словом, жили багато, але якось замкнуто, по-хутірському. Сусід до сусіда ходив рідко, хіба що зимою в довгі, смертельно нудні вечори на перекур та побрехенцію, а виходячи з чужого двору, так і норовив що-небудь украсти: хоч поламане колесо, хоч залізяки шматок, – все ж таки прибуток господарству.

Радянську владу хуторяни прийняли неохоче. Молодь і ще не старі дядьки повалили всім гамузом до Махна на здобутки гарячого коня і награбованих коштовностей. Під час колективізації від колгоспу відпиралися. Коли ж побачили, що викруту нема, заявили в один голос, щоб їм дозволили організувати степову комуну, яка, проте, довго не проіснувала, бо була розікрадена самими ж хуторянами. Пізніше їх приєднали до троянівської «Перебудови», але толку з того було мало: вишнівчани працювали нехотя, по неділях і по релігійних святах на роботу не виходили, а, позодягавши розшиті квітчастими манишками сорочки, бродили хутором, дудлили самогон, билися так, що кров цебеніла, як з биків, чи, позалазивши в холодок, грали в «хвильки», в «гарби», в «дурня» та точили різні побрехеньки. Жінки валялися по садках на ряднах, ськалися, давили широкими задами соняшникову лушпу, за день перемелювали язиками стільки брехні, що аж у очах жовтіло, чоловікам були покірні і слухали з півслова, бо знали, які глевкі в них кулаки. До порушників побутових традицій, особливо до тих, що чіпали релігію, були нещадні і скажені до божевілля.

Раз приїхав із району один товариш читати лекцію «Релігія – опіум», так вони гналися за ним з паліччям аж до сторожових могил. Але виявилося, що бабам слабо його догнати, бо він, опріч пропагандиста, був ще й неодноразовим чемпіоном району по бігові на великі дистанції. Лектор, як бачимо, вирвався із цієї історії, а один працівник району, чоловік дуже поважний, батько двох діточок, потрапив у зашморг: його спіймали молодиці на бурячищі і, незважаючи на те, що він товариш високоморальний, намагалися глянути, з чим він парубкує. Вирвавшись майже чудом із такої ганебної історії, він чвалом прибіг у район і дав наганяй штатному робітникові жінвідділу за те, що слабо поставлена робота серед жінок.

Хутір Вишневий зустрів експедицію Гната собачим гавканням і солом’яним димом, що валив із бовдурів. Розвиднялося. Біля колодязя, що стояв посеред вигону, жінки брали воду, і звідти чулися голоси і брязкіт відер. Побачивши колону підвід, вони зараз же розбіглися по дворах, стурбовані і насторожені.

Серед троянівців, що входили в склад цієї експедиції, були Тимко, Охрім і Сергій. Тимко лежав, загорнувшись у піджак, випустивши кучері з-під картуза. Глянувши на жінок, що полохливо розбігалися від колодязя, засовався на возі:

– Ну, зараз заворушаться…

– Треба глянути, чи на конях збруя справна, а то, може, назад тікати доведеться, – клопотався Охрім.

– Розумному – плач, а дурневі – радість, – скосив на нього очі Тимко.

– Жалієш? – несподівано обізвався Сергій.

– Люди вік прожили. Прощатися з рідним гніздом кому охота? Витрушували б тебе із хати – і ти б кусався.

– Нічого їм кусатися. Радянська влада для них добро робить.

– Відколи це ти таким розумним став?

– Тобі хоч і розкажу, то не розчовпаєш.

– А це ж чому?

– Душком від тебе антирадянським припахає.

– А ти хіба з тих, що принюхуються?

– Ні, я з тих, що нутром чують.