Розділ без назви (2)

На тлі неба постать Гната виглядає монументально.

– Товариші колгоспники! – починає він серед загальної тиші і замовкає. Лице його морщиться в пошуках потрібних думок і слів. – А также трудова інтелігенція! – нарешті додає він. – Наближається свято – день Першого травня. І ми, товариші, взяли зобов’язання, як по надоях, так і по польових роботах. І ми це зобов’язання – кров з носа, а виконаємо. Вже сьогодні яєць по сільраді здано на сто двадцять відсотків, і тут велику роль відіграв актив. Яйця, товариші, здали всі.

В задніх рядах, де стояли парубки, пробіг легенький смішок. Оксен торкнув Гната пужалном по чоботі:

– Говори по суті! Що ти мелеш?

Гнат здивовано глянув униз на Оксена, потоптався на возі.

– Тепер, товариші, відносно шкури. Ферма в нас була слаба, породистих корів не було, а тепер у артілі є новий завфермою, він це діло повернув. Шкуру даємо регулярно, м’ясо також. Але цього мало, товариші! Ми мусимо йти вперед. А як же ми будемо йти, коли ви живете на хуторі, п’єте самогон, граєте в карти і не приймаєте жодної участі в громадському житті села? Та ви знаєте, як ви живете? Ви, знаєш-понімаєш, живете, як дикуни…

– А ти чого приїхав до нас, коли ми дикуни?!

– На свої колеса поглянь, розумака який виськався!

– Ти ще, може, й про Бога будеш тутеньки говорити?!

– Чого на нього дивитися? Тягніть його з воза!

Натовп завирував, заколихався, задні напирали на передніх, і жива хвиля людських тіл, все скаженіше розгойдуючись, накочувалася на вози. Жінки, що стояли попереду, вже дихали пеклом і шукали рукам роботи. Червоні, спітнілі обличчя їх звіріли, очі палали, як у тічкуючих вовчиць. Деякі уже хапали Гната за галіфе і тягли з воза. Розлючені обличчя, перекошені криком роти, розпатлані голови – все це насувалося на Гната відьмацькою перезвою, так що він не знав, що робити, і тільки одмахувався шапкою, яку тримав у руці. Оксен, бачачи, що справа повертається погано, вискочив на воза, підняв над головою батіг.

– Ану! – крикнув він, напинаючи на шиї жили, і лице його зробилося блідим і рішучим. – Чого дерете горлянку?!

Жінки, ошелешені несподіваною вихваткою Оксена, відхлинули назад. Вони зрозуміли і відчули, що такого з воза стягти не вдасться.

– Ми приїхали переселяти хутір, і ми це зробимо! – кричав Оксен. – Раз уряд постановив – буде виконано! А ви подумайте як слід, то самі зрозумієте, що це для вашої користі робиться.

Між людьми запала тиша: відверте повідомлення Оксена приголомшило їх. Оксен розумів, що тепер не можна тратити ні секунди, і, озирнувшись, зустрівся поглядом із Сергієм. Той, очевидно, зрозумів, у чому справа, і, працюючи ліктями, став пробиватися поміж людьми на майдан. Вскочивши у перший двір, він скинув чоботи і спритно, мов кішка, поліз на дерево, що росло біля хати.

Люди, затаївши подих, дивилися на нього здивовано, не розуміючи, що він хоче робити. Долізши до товстої гілляки і схопившись за неї руками, він розгойдався і, вигнувшись тілом, плигнув на хату, став зривати з неї парки. Люди все ще не могли отямитися. Враз гребля прорвалася, і всі ринули на подвір’я, запрудивши його за одну секунду. На майдані залишився тільки один Гнат з двома сумками через плечі і кубанкою в руках. Оксен засунув батіг за халяву і наказав троянчанам, щоб вони розбирали слідуючі хати, але не більше трьох.

– Перевеземо ці, а потім за інші візьмемося, – кинув він на ходу.

– Як? – здивувався Гнат, що вже трохи прийшов до тями і вже міг вступити в свої службові функції. – Мені сьогодні зведення треба давати по переселенню в район. Що я напишу? Ти, знаєш-понімаєш, мені мєроприятіє не зривай. Хлопці, роз’їжджайтесь зараз по всьому хутору, і щоб до вечора всі хати були порозкидані. Людей із майном перевозьте до Троянівки, там їх зустріне секретар із списком і розтлумачить, кого куди розвозити.

– Хіба ж ми за день усіх перевеземо? – засумнівався шустрий манилівець. – У них же і свині, і корови…

– Свиней хай гонять пішим порядком, – розпорядився Гнат.