Розділ без назви (2)

– Ну, зчепилися! – крикнув на них Охрім.

Хлопці замовкли. Підводи зупинилися посеред хутора. Гнат, не злазячи із сідла, постукав пльоткою у чиїсь ворота. Вийшов пристаркуватий чоловік у сірячинці і рудих розтоптаних чоботях. Побачивши Гната, привітався коротким «растуйте» і зняв шапку. Гнат, сіпнувши за поводи, осадив коня, що гарцював прямо на дядька.

– Надінь шапку. Я тобі, знаєш-понімаєш, не губернатор.

Дядько поволеньки зодяг шапку і, спершись на тин, очікувально дивився на Гната.

– Обійди зараз хутір і скажи од мого імені, щоб усі збиралися на майдан. Мітинг буде.

Дядько поправив шапку і недовірливо перехнябив плечима:

– Якщо на предмет хлібозакупки або про м’ясо, то трудно. Не зійдуться.

– Це вже не твоя хвороба, а моя. Роби, що кажуть.

– Так вам же, мабуть, швидко треба? Ге ж?

– Якнайшвидше.

– А я ж не зможу. Ногу ушиб. Уже баба й пареними висівками обкладала – не допомага.

Оксен, що слухав ці переговори, смикнув Гната за рукав:

– Чого ти з ним зв’язався? Пошли якого-небудь хлопчика, він тобі за десять хвилин весь хутір обліта. Ей ти, Васько, чи як там тебе! – крикнув Оксен до гурту хлопчи-сьок, що юрмилися біля підвід. – Ану, біжи сюди!

Бліденький хлопчик років десяти, плутаючись у полах материного піджака, підбіг до Оксена, зупинився, захеканий, і націлив на Оксена чорні, як смородина, очі. Оксен поплескав його по блідих щоках, які свідчили про те, що дитина просиділа цілу зиму в хаті і не бувала на свіжому повітрі. Хлопчик опустив голову і підшморгнув носом.

– В школу ходиш?

– Ні. Не ходжу. У нас із хутірських ніхто не ходить.

– Чому?

– До школи далеко, і взувала нема.

Оксен грубо, по-чоловічому, пригорнув до себе хлопчика, зашепотів йому в прозоре вушко:

– Ось переселимо ваш хутір у село, тоді заживете по-новому.