Розділ без назви (2)

– Правда? – радісно скрикнув хлопчик, і очі його засяяли, як зірочки.

– Правда. От зараз пробіжи по хутору, клич усіх людей на майдан. Збори будуть.

– О, то я такий, що мене тут ніхто із хлопців не дожене.

Хлопчик вирвався із обіймів Оксена, підбіг до своїх хуторян, що стояли осторонь, щось їм сказав, потім заклав два пальчики в рот і гучно, з протягом свиснув по-вівчарському – і тоді хлопчаки з галасом гайнули широкою хутірською вулицею, і їхні тонесенькі голоси відлунювалися якось весело і дзвінко у свіжому ранковому повітрі.

Через півгодини майдан став наповнятися людьми. На зеленому вигоні – людське вириво: білі жіночі хустки, старі пом’яті картузи, сірячини, кожухи, облізлі заячі шапки, глухий гомін, стримане покашлювання, сухий тріск соняшникового насіння. Дівчата перештовхуються поміж собою, перешіптуються. Парубки стоять осібно гамірним гуртом, поводять себе розв’язно, по-хутірському:

– Пилипе!

– Що?

– Куди це ваші худобу порозпускали?

Пилип одвертається до тину, застібає ширіньку.

– Пастися пішла, – відказує він тихим баском.

– На чию ж толоку? Варчину чи Маріїну?

– В них обох паша добра…

– Варко! Ти не зустрічала Пилипової худоби?

– На налигач налигала та до воріт припнула, – граючи очима, теревенить язиката Варка і лізе собі в пазуху за насінням. Пилип підходить до неї і теж запускає туди руку. Варка не противиться, тільки осудливо зиркає на його широку, мов корито, пригірщ, повну насіння.

– Ого! З чужого засіка брати не дурень!

– Не збіднієш, – басовито гуде Пилип і знову підходить до хлопців.

Регіт, гамір, шум. Голоси дробляться, як на ярмарку. На лівому крилі молодиці та жінки. Язики, як линви, лиця розпашілі, в них прихована гроза.

– Чого тримаєте? Починайте! Нам на роботу треба йти.

– Їсти не доварила. В хаті все кидьма. Досі і в печі погасло!

– Артеме! Біжи додому, бо я теля забула одлучити.