Розділ без назви (2)

– Береженого й Бог береже…

– Та воно, може, й так…

– Ну, щасти ж тобі…

– Ходи здоров…

Тимко з Орисею швидко пішли шляхом. А Гаврило ще довго стояв край дороги, проводжаючи прощальним поглядом довгу і якось особливо по-юнацьки незграбну постать брата, що яскраво вимальовувалась на вершині гори, на тлі ясного і блакитного літнього неба. «Пішов – і ні одна сльоза з очей не капнула, – думав Гаврило, часто моргаючи своїми добрими, ласкавими очима, з яких туго, з пекучим болем, прорізувалися скупі чоловічі сльози. – Кремінне серце має… Якесь чуже… Не нашого роду… Та воно, може, й краще з твердим серцем… На світі ж он яке закрутилося».

На самій вершині Беєвої гори Тимко та Орися зупинилися і, якось не змовляючись, повернулися обличчям до села, що лежало біля їхніх ніг, покрите світло-сизим серпанком. Довго дивилися вниз, не проронивши ні слова, – там пройшло їхнє дитинство, там жили їхні батьки і діди, там родилася їхня любов, там спіткала їх розлука, а тут, на вершині гори, під ясним небом, на зелених роздоллях пахучого степу, біля рідного порога – хто ж знає і хто передбачить, – може, із цією розлукою вмирає і їхня любов?

– Тимку, я тебе любитиму, з усіх доріг виглядатиму, – тихо проговорила Орися, ніжно беручи його за смуглу, таку дорогу і милу їй руку, на долоні якої, як заклепки на плугові, виблискували мозолі. – Буду день і ніч долю просити, щоб ти живим зостався. А не дай Бог чого – і моє життя пропаще. Більш у світі я вже нікого не полюблю…

Він в знак вдячності обняв її за плечі і поцілував між брови, але дивне і якесь несподіване почуття оволоділо ним – почуття, якого він ніколи в собі не підозрівав і навіть не міг припустити, що воно могло народитися в його душі. Він відчував, що від оцієї хвилі, на оцьому самому місці вона вже зробилася для нього чужою, що вони зараз розлучаються, і вона буде жити якимось своїм, не відомим для нього життям, а він буде жити своїм, і що на відстані навряд чи зможуть вони перемовлятися серцями так, як би при тій умові, коли б вони були разом. І хто знає, чи зрозуміють вони одне одного, відділені безмежними просторами долі, чи залишиться між ними той пал, що живив їхні почуття одне до одного, чи затухне, загасне, замре, витравиться часом, війною, горем і нещастям. Орися була для нього чужою тому, що залишалася тут, у рідному селі, а він ішов хтозна-куди, де кожну хвилю його могли вбити, і оце саме поняття «вбити» було для нього ще неясним, і він думав так тільки тому, що йшов на війну, де, як говорять старі люди, убивають, але як убивають, які ті мертві люди, що падають у бою, для нього було неясним, незрозумілим, і він, дивуючись своїй самовпевненості, ніяк не міг допустити, щоб його могли вбити також. Не допускаючи цього, він, проте, іноді помірковував, що, припустимо, його вб’ють і тоді Орися вийде заміж за іншого і буде жити з іншим, і ця думка народжувала в його душі страшний біль, розпалювала ненависть до тієї несправедливості, якої, проте, не можна обійти, бо вона заведена залізним законом життя; несправедливості, яка полягала в тому, що як же може хтось любити його Орисю, його дружину, його кохану, як може хтось любити і жити з нею, яке він має на те право, коли Тимкові цього не хочеться, коли він проти, коли він, саме він, любить Орисю найвідданіше, найсильніше і вона повинна належати тільки йому і більше нікому. Це почуття охолодило його розлуку, і він прощався з Орисею теж швидко і коротко. Але тут, уже перед тим, як вони мали розійтися, Орися раптом витягла із пазухи якусь малесеньку річ, загорнуту у вишиту по краях хустиночку, і соромливо, із зніченою посмішкою на вустах, сунула йому в руку.

– Що це? – запитав Тимко, промацуючи щось м’якеньке, що пружинило під пальцями.

– То я тобі шматочок коси відрізала… Щоб ти не забув мене… – Вона опустила очі, і на її віях затремтіли світлі крапельки.

І ця напівдитяча витівка так схвилювала Тимка, що він довго не міг відірвати від своїх грудей Орисю, і почуття відчуженості хтозна-де й поділося. Він все міцніше і міцніше стискував руками її вузенькі плечі і жадібно, як очманілий, принюхувався до соняшникового запаху її волосся, щоб пронести його із собою всіма тими дорогами, якими йому доведеться пройти. Потім він відірвав Орисю від своїх грудей і, за своєю звичкою, не озираючись, побіг доганяти підводу. Але коли він уже догнав і хотів уже плигнути на неї, то озирнувся і побачив Орисю, яка стояла на тому ж самому місці, тримаючи в руці білу хустину. На тлі голубого, ніжного, прозорого, світлого неба вона виглядала як молоденька тополя, яку зненацька вдарило грозою і залишено напризволяще на розпутті.

Догнавши підводу, Тимко скочив на гарбу і ліг на солому, підклавши під голову руки.

– Стій! Яйця подавиш! – злякано вихопив Охрім свою торбу з харчами.

Розчулені прощанням з рідними, односельчани довго їхали мовчки, але потім п’яненький Панас Гичка, що був аж задрімав під тихий, рівномірний скрип гарби, прокинувся, мотнув чубом, приладнав до грудей гармошку.

– Е, це діло ні к лихій годині не годиться! Чого це ви носи повішали? Ану, заводьте краще пісню!

Кілька чоловік відкашлялось, стало пробувати голос, спочатку несміло, ніби соромлячись, а потім все сміливіше і сміливіше, і, нарешті, хтось чистим, хорошим, високим голосом почав стару, як світ, сумну, як людська доля, давню солдатську пісню:

Ой тиха вода та каламутна

та й бережечки зносить…

І тут же до заспівувача приєдналися рокітливі баси, лягали на степ сумним мелодійним гудінням:

А молоденький та й новобранець