Розділ без назви (2)

– У нас ні весела, ні сумна до діла не вийде, – люто сплюнув через полудрабок Панас. – Он він усю службу псує, – показав він на Охріма, що саме відкашлювався, як дячок на криласі, готовий втрутитися і в веселу пісню. – Хіба з ним можна співати, коли він тягне, як цапа за хвіст.

– Бо трясе-е-е, – виправдовувався Охрім, не випускаючи з рук драбини та підскакуючи на полудрабку. – Ти сядь на моє місце та й побачиш, який воно тоді звук ви-йде-е-е…

– Та хіба в звукові діло? Бик тобі на вухо ратицею наступив. От що.

– А тобі не наступив? – спалахує Охрім. – Я он у фінську війну першим заспівувачем був на всю дивізію. Командир завжди говорив: ану, Охріме Сазоновичу, дайош пісню! І що ти думаєш, не давав? Раз отак пішли строєм, і затяг я пісню… «Ах, да спомним, братці, ми кубанці», а тут, де не візьмись, командир корпусу їде. Зупинив машину і питає: «Це товариш Горобець співа?» – «Так точно!» – відповідає йому командир дивізії. «Об’явить йому персональну подяку од мого імені за хорошу бойову пісню. Я, – каже, – сам заїду послухати, як співає товариш Горобець».

– Та й заїжджав?

– Одбою не було. Приїдуть із старшиною, принесуть ящичок розморожених яєць, щоб я, значить, із голосу не звихнувся, – і крой, Ванька, Бога нєт! Всі хлопці спирт п’ють, а я яйця. Що зробиш? Так начальство наказує.

– Виходить, інші воювали, а ти тільки пісеньки виспівував? Добра в тебе була служба.

– Е, на службі як на службі. Було так, що й воювали, а було так, що й співали. Ось побудеш, то сам побачиш…

– Ну, тепер така війна заварилася, що для твоїх співаночок навряд чи знайдеться час.

– А чого не знайдеться? Добрий співака всюди потрібний.

– Як був я під Наричем, а потім під Бараничем, – несподівано обізвався Павло Гречаний, що був за машталіра і віз новобранців на призовний пункт. – Ня-а-а. А снаряд як ударить… А я їм кашу…

Проїхавши з півгодини мовчки, додав:

– Повіриш – так і похололо всередині…

– Дядьку, а врукопашну з німцями вам доводилося сходитися чи ні? – підпрягся зараз же Марко.

– Я при кінних батареях був… – відповів Павло, і ніхто, звичайно, з такої заяви не міг зрозуміти, довелося йому сходитися з німцями врукопашну чи ні, хоча дійсно всі знали, що в імперіалістичну війну він служив їздовим. Хлоп’яга він був здоровий, покладистий, аби вірьовка добре зсукана – за пару бичків потягне. І досі ходять по селу давні легенди про страшну Павлову силу. Кажуть, що як повернувся він з війни, то батько дав йому в спадок молоденьку лошичку. Поїхав нею Павло за снопами на своє поле, наклав гарбичку, цьвохнув конячку батіжком, а вона смик-смик – і на місці. Випріг тоді Павло худобину, зв’язав черезсідельником голоблі, поплював у руки, наліг грудьми і потяг гарбу до села. А в цей час їхав назустріч йому Бовдюг та й питає: «Ну що, Павле, як воно хазяйнується?» – «Та от, – показує Павло на гарбу, – як воно бідна скотина й тягне, коли я й то втомився».

Друга, не менш поширена в селі легенда була про те, як він, повертаючись із служби, не міг знайти Троянівку. У Полтаву його привіз поїзд, далі треба було добиратися підводою. Знайшов Павло хурщика та й питає: «Куди, дядьку, їдете?» Той подивився на солдата, оглянув його з ніг до голови та й каже: «В Троянівку». – «То підвезіть і мене». – «Сідай, коли ти справді туди їдеш». Приїхали вони в Троянівку, глянув Павло сюди-туди – щось наче не те. Питає Павло в прохожого чоловіка:

– Це Троянівка?

– Троянівка.

– А де ж тут Настя Гузійка живе?

– А навіщо вона тобі? – питає, усміхаючись, дядько та міркує собі, що коли солдат свататися приїхав, то можна буде з нього і на могорич узяти.