Розділ без назви (2)

та й полковничка просить…

І попливла служива пісня над широким степом, понад припеченими сонцем хлібами – то затихала, наче в’янула від горя та суму, то знову гучніла і набиралася сили, і котилася хвиля за хвилею, гук за гуком, безмежна, невичерпна, як сила землі, всесильна, невмируща, як саме життя, і слухав її степ, принишклий, лагідно-суворий, слухав і мовчав у невимовній зажурі за своїми синами, що їхали туди, де вже слався дим і щеміли свіжі рани людей, облиті гарячою кров’ю. В’ється степова дорога безконечна, покручена, запетльована, як слід хижого звіра, плазує поміж сивими кущами полину, гіркого, як материнські сльози; тихо тюпають коні, поскрипує, як чумацька мажара, гарба; стоять при дорозі женці, приклавши до очей долоні, витирають рукавами піт, пильно вдивляються в проїжджаючих… «Отак же десь і мій пішов. Чи вернеться, чи, може, впаде посеред поля – і не оплаче його мати, не поцілує в холодне чоло жона, вибілять дощі козацькі кості, а вітри розвіють прах, і ні горбика, ні могилки, ні прикмети не знайдеш, де теє тіло смерть спіткала…» Синіє небо, пливуть і пливуть по ньому хмарини, зеленіють на землі гаї та діброви, мріють у тремтячому мареві далекі села, наставивши в небо чорні ратища колодязних журавлів; пасуться на стернях отари худоби, пахне дозрілими хлібами, і тихо-тихо всюди, тільки пісня тужить та скаржиться та маленькі пастухи, поспиравшись на кийки, махають картузиками вслід підводі.

Відпусти ж мене, та й полковничку,

та й із полка додому…

Ой заплакала та й заридала

дівчина за мною… —

перекриває сплав голосів Панас Гичка.

– «Дівчина за мно-о-о-о-ю-у», – гуде, як у бочку, Микита Чугай, обіпершись широкою спиною об драбину і примруживши очі.

Охрім сидить, вчепившись руками за полудрабки, трясеться на грудді разом з гарбою, аж голова підплигує, жили на сухій шиї понабухали, рот скривився, немічного голосу його не чути за басами, але по скривленому ротові видно, що він також співає і при тому так старанно, що аж потом обливається і час від часу витирає його рукавом. Денис дме так, що груди його видзвонюють міддю, а лице робиться червоно-фіолетовим. Тимко лежить на спині, розкривши очі, голова його качається сюди-туди по соломі в такт гарбі, а перед ним голубіє небо, небо і небо, і пливуть в нім видіння, недавно бачені, пережиті серцем, болючі, хвилюючі, як примари тривожних снів. То немов стоїть він на Беєвій горі і, прощаючись, дивиться на село й на братову виглянцювану держаком від вил долоню; то пахне йому рідною оселею, застояним кислим духом запареного хмелю; то затуманений зір жадібно мацає в зеленому шумовинні верб за горою червоний бовдур рідної хати; то бачиться йому Йонька, що, чортихаючись, бродить по двору і шукає люльку, яку він, запрацювавшись, засунув у тин і тепер не може згадати, куди він її подів; то мати, що вийшла з хати по воду, стала біля колодязя і стоїть, задумавшись, дивиться на Беєву гору, за яку поїхав її син; то кущик трави з гарненькою невісточкою, яку він обережно обкошує; то уявляється йому, як вони з Марком ідуть з роботи і їдять кавуна, вкраденого на баштані, обом по бородах тече солодкий холодний сік, вони стріляють один в одного червоними зернятками і сміються; то, нарешті, прокинувшись уранці, він чує, як Орися торохтить у хатині кочергами, звідти пахне підпаленим свіжовипеченим хлібом, і, відкривши очі, бачить на лаві торбу, пошиту з роменського рушника, напхану всяким їством на дорогу…

Та й нехай плаче, та нехай плаче,

та нехай собі тужить,

а молоденький та й новобранець

три годи послужить… —

лине пісня, і знову поскрипує гарба, тюпають коні, крешуть копитами засохлу, потріскану від спеки землю.

Ой служив службу та воєнную

та й став помирати…

І став же він та перед смертю

дівчину бажати…

І ця старовинна пісня ніби прорвала щось всередині в Тимка, він уткнувся лицем у солому і тихо, беззвучно заплакав. І це були перші і вже останні сльози за всю війну.

– Ет, завели якоїсь поминальної, – незадоволено скривився Марко. – Давайте веселої почнемо!