Розділ без назви (2)

– А ти що тут робиш? – витріщається вона на Сергія і підступає до нього з граблями. Сергій ковтає язик і опам’ятовується вже на землі. Останнім із двору виходить Денис із пазухою курячих яєць.

Пізно вночі Тимко випустив свого постояльця.

– Ну, спасибі, ніколи не забуду, – пошепки говорить Джмелик розчуленим голосом.

– Ти йди куди-небудь подалі від наших місць, де тебе не знають.

– Не винен я, Тимку, даром страждаю…

– Винен чи не винен, а я тобі раджу прийти до радянської влади і заявити про себе, бо як спіймають – гірше буде.

Тимко потихеньку відкрив двері, пройшовся поміж соняшниками до левад, вернувся назад.

– Іди сміливо. Немає нікого.

Джмелик потис йому руку, закинув торбу за плечі, пішов. Спочатку чувся за ним тихий шелест соняшників, потім долинув короткий, ледве чутний скрип кладки через потік. «Через кладку пішов. Значить, на охтирські ліси помандрує».

Тимко постояв ще хвилину і тихою ходою пішов до хати, напетляв за собою темну мережку слідів по росистому спориші. За Ташанню в тихій замрії літньої ночі, десь далеко-далеко, може, над Сорочинцями, а може, ще далі, над Миргородом, щось глухо застугоніло, ніби покотили з гори пусту бочку, і цей далекий гул боляче нагадав Тимкові, що там, за отією місячною млою, гримить війна. Йому не хотілося йти в хату, і він присів на призьбі і, замріявшись, став дивитися в тиху літню ніч, що горнулася до нього по-дівочому ласкаво, холодненькою вологою студила йому обличчя, шию, груди, шепотіла до нього приташанськими комишами, навіваючи далекі, здавалось, уже зовсім забуті спогади, схожі на уривки дитячих снів. Бачив він себе на зелених луках верхи на калиновій паличці, босого, з полотняною торбинкою через плече або разом з Марком та іншими пастушками біля вогнища, де печеться смачна картопля. А то розгорталися перед його очима білі, як молоко, гречки, а понад тими гречками небо синє. Маркова корова пішла в шкоду, він біжить гречками і кричить. «А куди ж ти ото, ряба, пішла, щоб тобі повилазило!» Із-за Беєвої гори виповзає чорна, як ніч, хмара, суне понад жовтими стернями, і все навколо темніє, робиться страшним та непривітним. Пастушки з криком біжать під копи, і перші важкі краплі дощу ляскають по їхніх бриликах. Тимко, забившись під копу, заливається від сміху, дивлячись, як Марко осатаніло вистрибує на одній нозі і розмахує брилем, як п’яний кучер:

Дощику, дощику, припусти, припусти

На бабині капусти, на дідові гроші,

Щоб були хороші!

Холошки в Марка збрижилися, як сюсюркало, підскочили аж по колінця, сорочечка порвана та мокра, руде волосся аж горить, а він усе скаче, а воно гримить, наближається, гонить туманом по гречках, дихає в лице медовим відпаром.

«Куди ж воно поділося теє дитинство? – роздумував Тимко, вглядаючись у непроглядні приташанські тумани, що нічною мрякою висіли над лугами. – Оце вже мені й на війну? А що війна? А те, що вбивають і кат лізе на нашу землю».

«Спать підем, спать підем!» – кричав десь на степу перепел.

«Еге, тепер заснеш!»

Тимко затоптав цигарку, зайшов до хати, Орися лежала тихо. Потім з-під рядна почувся стриманий плач:

– Через тебе совість продала. Владу одурила. О-ох… Заволодів ти мною. Душеньку з тіла вийняв.

– Заспокойся. Адже все пройшло.